Глава 41 Ревнощі

Я помітила, що Максим став якимось надто тихим.

Для нього це було майже підозріло.

Зазвичай він або жартував, або сперечався, або обов'язково знаходив спосіб мене підколоти. А зараз сидів навпроти клієнта з таким спокійним обличчям, ніби його взагалі нічого не цікавило.

Тільки я вже встигла його трохи вивчити.

Коли Максим був справді спокійний, він розслаблено сидів у кріслі.

Зараз же тримав ручку між пальцями й постійно крутив її.

І ще разів п'ять за останні десять хвилин глянув у мій бік.

Я зробила вигляд, що не помічаю.

— Отже, — продовжував клієнт, — нам потрібно, щоб реклама вийшла вже наступного тижня.

— Реально, — відповіла я. — Але я б трохи змінила подачу.

Він одразу зацікавився.

— Як саме?

Я підсунула ноутбук ближче.

— Замість того щоб просто показувати програму, можна зробити коротке відео з реальною ситуацією. Наприклад, людина приходить додому після роботи, вмикає ноутбук, а там проблема. І далі показуємо, як ваша програма її вирішує.

— Цікаво.

— І без надто складних пояснень. Люди не хочуть читати інструкцію на три екрани. Вони хочуть зрозуміти: «Мені це допоможе чи ні?»

— Мені подобається.

Він усміхнувся.

— А ви давно цим займаєтеся?

Я трохи розгубилася.

— Не дуже.

— Не скажеш.

— Це комплімент?

— Однозначно.

Я усміхнулася.

— Дякую.

І саме в цей момент почула сухе:

— Ми можемо повернутися до роботи?

Я подивилася на Максима.

— Ми й так працюємо.

— Я бачу.

Його тон був абсолютно рівним.

Але погляд — ні.

Клієнт перевів очі з мене на Максима.

— Якщо я заважаю…

— Ні, — швидко сказала я.

— Ніхто не заважає, — одночасно зі мною сказав Максим.

Ми подивилися одне на одного.

Я ледь стримала усмішку.

Ой.

Здається, я вже починала розуміти, що відбувається.

Коли клієнт нарешті пішов, двері зачинилися, і в офісі стало тихо.

Я повернулася до Максима.

Він сидів за столом і дивився в ноутбук.

— Ну?

— Що?

— Ти сьогодні якийсь дивний.

— Я?

— Ти.

— Абсолютно нормальний.

— Ні.

Він підняв брову.

— І що саме тебе насторожило?

Я підійшла ближче.

— Ти весь час перебивав.

— Я власник компанії.

— Це не пояснення.

— Тоді я хвилювався за роботу.

— Ага.

— Що «ага»?

— Нічого.

— Ти зараз так кажеш «нічого», що там явно ціла доповідь.

Я сіла навпроти.

— Тобі не сподобався Андрійович?

Максим завмер буквально на секунду.

— До чого тут він?

— Не знаю. Тому й питаю.

— Нормальний чоловік.

— Тоді чому ти дивився на нього так, ніби він прийшов пограбувати офіс?

— Я так дивився?

— Саме так.

— Мені просто не сподобався його тон.

Я засміялася.

— Який тон?

— Занадто…

Він замовк.

— Занадто який?

— Занадто фамільярний.

Я подивилася на нього.

— Він зробив мені комплімент щодо роботи.

— Я чув.

— І що?

— Нічого.

— Максим.

— Марта.

— Ти ревнуєш?

Він аж відкинувся на спинку крісла.

— Що?

— Ревнуєш.

— До нього?

— А до кого ще?

— Я не ревную.

— Звичайно.

— Не «звичайно». Я реально не ревную.

— Добре.

— Добре.

Я встала.

— Тоді все.

— А чому ти усміхаєшся?

— Не знаю.

— Знаєш.

Я нахилилася над столом.

— Просто мені подобається, коли ти нервуєш.

— Я не нервую.

— Ти ручку вже хвилин двадцять крутиш.

Максим подивився на свою руку.

Ручка справді була між пальцями.

Він поклав її на стіл.

— Випадково.

— Звичайно.

Я вже хотіла відійти, коли він раптом запитав:

— А він тобі сподобався?

Я зупинилася.

Питання прозвучало зовсім не жартома.

Я повернулася.

— Хто?

— Андрійович.

— Ти щойно сказав, що не ревнуєш.

— Я просто питаю.

— Просто?

— Просто.

Я трохи помовчала.

— Ні.

Максим підняв погляд.

— Ні?

— Не сподобався.

— Чому?

Я усміхнулася.

— Не знаю.

— Тобто він нормальний, але не сподобався?

— Так.

— А хто тобі подобається?

Ось тепер мені стало по-справжньому гаряче.

Я дивилася на нього й не могла зрозуміти, чи він жартує.

Схоже, ні.

— Це що допит?

— Можливо.

— А якщо я не відповім?

— Тоді доведеться здогадуватися.

— І як, багато вже надумав?

Він усміхнувся кутиком губ.

— Дещо.

— І що ж?

— Поки що не скажу.

— Чому?

— Бо можу помилитися.

Я відчула, як усередині все дивно затремтіло.

Ще недавно я могла легко відповісти йому жартом.

Зараз — чомусь не виходило.

Бо в його погляді було щось зовсім інше.

Не гра і не підкол.

Він справді хотів знати.

Я відвела очі.

— Ти занадто багато думаєш.

— Про тебе?

Я подивилася на нього.

— Так.

Він усміхнувся.

— Тут ти права.

— І що ти думаєш?

Максим на кілька секунд замовк.

— Що мені не подобається, коли хтось дивиться на тебе так, як він.

Серце в мене забилося швидше.

— Як саме?

— Наче вже вирішив, що ти йому подобаєшся.

Я ледь усміхнулася.

— А якщо подобаюся?

Максим дивився на мене так, що моя усмішка поступово зникла.

— Тоді…

Він не договорив.

— Тоді що?

— Не знаю.

Я тихо засміялася.

— Ти вперше не знаєш, що сказати?

— Не звикай.

— А я вже почала.

Він теж усміхнувся.

Ми ще кілька секунд просто дивилися одне на одного.

І мені раптом стало страшенно цікаво, що було б, якби я зараз зробила крок ближче.

Але я не зробила.

Ще ні.

Бо між нами тільки починало народжуватися щось таке, чого ми обоє боялися називати своїм іменем.

І, мабуть, саме тому я вирішила трохи його помучити.