Глава 40. Наче нічого не було

Наступного ранку я довго стояла перед дзеркалом.

І сама не могла пояснити, навіщо.

— Це просто робота, — сказала я своєму відображенню.

Відображення, здається, мені не повірило.

Я поправила волосся, стерла з губ зайвий блиск і знову подивилася на себе.

Просто робота.

Тільки чомусь я вже втретє перевіряла, чи нормально виглядаю.

Телефон завібрував.

Максим:
Я вже в офісі. Не запізнюйся.

Я усміхнулася.

Я:
Ти одужав за одну ніч?

Відповідь прийшла майже одразу.

Максим:
Мене вилікували.

Я насупилася.

Я:
Хто?

Кілька секунд тиша.

Максим:
Ти.

Я перечитала повідомлення двічі.

Потім написала:

Я:
Не вигадуй.

Максим:
Тоді поверни суп.

Я засміялася.

Я:
Сам варити навчись.

Максим:
Я думав, ти мене любиш.

Я застигла.

Серце зробило якийсь дурний кульбіт.

Потім прийшло наступне повідомлення:

Максим:
Як працівника.

Я видихнула.

— От же ж…

Взяла сумку й вийшла з дому.

Коли я зайшла в офіс, Максим сидів за ноутбуком.

І виглядав майже здоровим.

Майже.

— Привіт — сказала я, щойно його побачила.

Він підняв очі.

— Доброго ранку.

— Температура?

— Немає.

— Горло?

— Ще трохи.

— Кашель?

— Майже немає.

Я підійшла ближче й приклала долоню до його чола.

Він здивовано подивився на мене.

— Що?

— Перевіряю.

— Ти тепер мій особистий лікар?

— Ні. Твій лікар давно б уже зв'язав тебе й відправив додому.

— А ти?

— Я ще думаю.

Максим усміхнувся.

— Радий тебе бачити.

Я прибрала руку.

— Я теж.

І тільки після того, як сказала це, зрозуміла, що сказала вголос.

Ми обоє на секунду замовкли.

— Ну… — я кашлянула. — Де Тарас?

— Поїхав до клієнта.

— А Андрій?

— Теж.

— Олеся?

— Буде після обіду.

— Значить, ми самі?

— Схоже на те.

Я відчула дивне хвилювання.

Після тієї ночі сидіти з ним в одному приміщенні було якось інакше.

Я намагалася поводитися звично.

Він теж.

Але кожного разу, коли наші погляди зустрічалися, я згадувала його руку на моїй талії.

І відразу знаходила собі дуже важливу справу на іншому кінці кімнати.

— Марто.

— Що?

— Ти сьогодні від мене тікаєш?

— Ні.

— Точно?

— Абсолютно.

— Тоді чому ти вже третій раз проходиш повз мій стіл?

Я зупинилася.

— Перевіряю, чи ти ще тут.

— Я нікуди не подівся.

— Шкода.

Він засміявся.

— О, повернулася.

— Хто?

— Та Марта, яку я знаю.

Я усміхнулася.

— А яка тобі більше подобається?

Він подивився на мене трохи довше, ніж потрібно.

— Та, яка вчора заснула поруч зі мною.

Я відчула, як щоки знову нагріваються.

— Ми просто заснули на дивані.

— Я знаю.

— Нічого такого не було.

— Я теж знаю.

— Добре.

— Добре.

Я вже хотіла повернутися до свого столу, коли двері відчинилися.

До офісу зайшов молодий чоловік у світлому пальті.

Він був приблизно нашого віку, можливо, трохи старший.

— Добрий день, — привітався він. — Я до Максима.

Максим підвівся.

— Добрий. Ви від компанії?

— Так. Ми домовлялися щодо програми.

— Точно. Проходьте.

Я повернулася до ноутбука, але через кілька секунд почула:

— А це Марта. Вона займається нашою рекламою.

Чоловік перевів погляд на мене.

— Дуже приємно.

— Взаємно.

Він усміхнувся.

— До речі, я бачив вашу останню рекламу в соцмережах. Дуже цікаво зроблено.

— Дякую.

— Особливо сподобалося, що там не просто програма, а люди.

Я усміхнулася.

— Саме цього ми й хотіли.

— Вам дуже добре вдалося.

— Дякую.

Я навіть не помітила, як Максим замовк.

Тільки через кілька секунд глянула на нього.

Він сидів із абсолютно спокійним обличчям.

Майже.

Тільки пальці трохи сильніше стискали ручку.

— Максиме, — звернувся клієнт, — а щодо термінів…

Максим підняв погляд.

— Так. Зараз обговоримо.

Його голос був рівним.

Але чомусь я відчула:

щось змінилося.

І вперше побачила в його очах те, чого раніше там не було.

Ревнощі.

Але він сам, здається, ще не зрозумів, що саме його так зачепило.