Глава 36. Не геройствуй

Наступного ранку Марта прокинулася від повідомлення.

Максим:
Я сьогодні не приїду.

Вона кілька секунд дивилася на екран, а потім написала:

Марта:
Захворів?

Відповідь прийшла не одразу.

Максим:
Трохи.

Марта закотила очі.

— «Трохи» у Максима, мабуть, означає, що він уже пише заповіт, — пробурмотіла вона сама до себе.

Вона швидко зібралася й поїхала в офіс. Там уже був Тарас.

— А де наш начальник? — запитала Марта.

— Вдома.

— Дзвонив?

— Ні. Але я йому писав. Не відповідає.

Марта дістала телефон.

— Я йому зараз подзвоню.

— Удачі, — Тарас усміхнувся. — Якщо візьме слухавку, передай, що я хочу побачити людину, яка змогла змусити Максима сидіти вдома.

Марта набрала номер.

Гудки тривали довго.

Нарешті він відповів.

— Алло…

Вона одразу насупилася.

Голос був зовсім не схожий на звичний Максимів. Хрипкий, слабкий, із важким диханням.

— Ти вдома?

— Вдома.

— Я це вже зрозуміла. Як ти?

— Нормально.

— Максим.

— Що?

— Не бреши мені.

На іншому кінці почувся тихий кашель. Спочатку один раз, потім сильніше. Він навіть не встиг приховати, наскільки йому важко.

Марта стиснула телефон.

— У тебе температура?

— Не знаю.

— Ти міряв?

— Ні.

— Чому?

— Бо мені лінь.

— Боже…як так можна...

Вона на секунду заплющила очі.

— Я приїду.

— Не треба.

— Я не питала.

— Марто…

— Максим, якщо ти зараз спробуєш сказати, що сам упораєшся, я просто приїду швидше.

На тому кінці запала тиша.

— Ти дуже командна, коли хвилюєшся.

— А ти дуже дратівливий, коли хворієш.

Вона почула ледь помітний сміх.

— Добре.

— Що «добре»?

— Приїжджай.

Коли Марта приїхала до його квартири, Максим відкрив двері не одразу.

Вона вже встигла натиснути дзвінок вдруге, коли почула, як усередині хтось повільно наближається.

Двері відчинилися.

Марта завмерла.

— Господи…

Максим стояв перед нею в сірій футболці та спортивних штанах. Волосся скуйовджене, очі червоні й втомлені. Обличчя було блідим, але щоки горіли. Він сперся рукою об одвірок, ніби навіть стояти було важко.

— Я ж казав, що нормально, — хрипко промовив він.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби тебе переїхав автобус.

— Дякую.

— Це не комплімент.

Марта зайшла  в його квартиру. І була здивована наскільки все лаконічно та зі смаком було зроблено . В інтер'єрі переважали спокійні кольори, було затишно але Марта зловила себе на думці що деякі речі вона б змінила або щось додала. І це її насторожило. Максим провів Марту на кухню , вона поставила пакет і оглянулась тут було багато різної техніки, але було помітно що всім користувались дуже рідко. Марта поставила пакет і скомандувала:

— Сідай.

— Я можу сам…

— Сідай, Максим.

Він хотів щось відповісти, але раптом здригнувся від ознобу.

Марта одразу помітила.

— Тобі холодно?

— Трохи.

— А чому ти весь тремтиш?

— Не знаю.

Вона підійшла ближче й торкнулася його чола долонею.

Шкіра була гаряча.

Дуже гаряча.

— У тебе висока температура.

— Схоже на те.

— «Схоже»?!

Вона взяла термометр із сумки, який купила дорогою.

— Тримай.

Максим покірно взяв його.

Через кілька хвилин подивився на екран.

— Тридцять дев'ять.

Марта навіть не відповіла одразу.

— Ти з температурою тридцять дев'ять сидів один удома?! І навіть не замовив ніяких ліків?

— Я не знав.

— А якщо б стало гірше?

— Стало б — я б щось придумав.

— От саме цього я й боялася.

Він подивився на неї крізь втому.

— Ти справді хвилювалася?

Питання було простим.

Але Марта відчула, як щось неприємно сильно стислося всередині.

— Звичайно.

Максим нічого не сказав.

Тільки опустив погляд.

Марта принесла воду, жарознижувальне, чай, таблетки від горла. Змусила його випити води, потім відправила в кімнату.

— Лягай.

— У мене робота.

— Яка ще робота?!

— Там треба…

— Максим, якщо ти зараз відкриєш ноутбук, я його викину з вікна.

— Ти не викинеш.

— Перевіримо?

Він слабко усміхнувся.

— Ні. Не треба.

Марта допомогла йому влаштуватися на дивані. Накрила пледом.

Максим заплющив очі.

Тільки тепер вона побачила, наскільки він виснажений.

Зазвичай він завжди був зібраний. Упевнений. Трохи нахабний, іноді нестерпний, але сильний.

А зараз просто лежав, важко дихав і намагався не показувати, як йому погано.

— Марто…

— Що?

— Дякую, що приїхала.

Вона сіла поруч.

— Не дякуй. Просто одужуй.

Він знову кашлянув, прикривши рот рукою.

— Горло сильно болить?

— Дуже.

— Голова?

— Так.

— Ломить тіло?

Максим кивнув.

— І морозить.

Марта тихо видихнула.

— От і «трохи захворів».

— Я не хотів тебе турбувати.

Вона подивилася на нього.

— А ти вже турбуєш.

— Вибач.

— Я не про це.

Їхні погляди зустрілися.

На кілька секунд вона забула, що хотіла сказати.

Максим виглядав зовсім інакше. Без своєї звичної посмішки, без впевненості, без тієї стіни, за яку він ховав усе особисте.

Марта зробила чай, дістала ліки, принесла все Максиму.

— Пий.

— Ти залишишся?

Марта завмерла.

— Поки температура не спаде.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді я спокійний.

— Тобі зараз краще трохи поспати.

Він зробив кілька ковтків і знову заплющив очі.

Через кілька хвилин його дихання стало рівнішим.

Марта залишилася сидіти поруч.

І вперше дозволила собі чесно подумати:

«А що, якщо я вже закохалася в нього?»

Від цієї думки стало набагато страшніше, ніж від його температури.