Глава 35. Щось не так

Наступного дня Марта прийшла до офісу трохи раніше, ніж зазвичай.

Після розмови з бабусею на душі стало спокійніше. Вона нарешті знала, що з нею все добре і що сьогодні її відправлять до санаторію на відновлення. Звісно, переживання нікуди не поділися, але тепер це був уже не той страх, який не давав нормально дихати.

Марта поставила сумку на стілець, увімкнула ноутбук і тільки хотіла зробити каву, як почула знайомий голос:

— Ти сьогодні рано.

Вона обернулася.

Максим стояв біля дверей свого кабінету. Волосся трохи скуйовджене, сорочка пом'ята, а під очима помітні тіні.

Марта уважно на нього подивилася.

— А ти сьогодні якийсь...

— Який?

— Не знаю.

— Дуже конкретно.

— Виглядаєш втомленим.

— Не виспався.

— Знову працював до ночі?

— Трохи.

Марта скептично примружилася.

— «Трохи» — це до котрої?

— Не пам'ятаю.

— Максим.

— Що?

— Ти коли-небудь нормально відпочиваєш?

Він усміхнувся.

— Інколи.

— Не схоже.

— Ти зранку вже мене свариш.

— Бо хтось має.

— Я виживу.

— Побачимо.

Вона пішла до кухні, а Максим провів її поглядом.

Йому хотілося сказати, що вона не повинна за нього переживати.

Але чомусь не сказав.

За кілька хвилин Марта повернулася з двома чашками.

Одну поставила перед ним.

— Тримай.

Максим подивився на чашку, потім на неї.

— Це мені?

— Ні, Тарасу.

— Тоді навіщо поставила переді мною?

— Не знаю. Рука сама.

Він узяв чашку.

— Дякую.

— Будь ласка.

Марта сіла за свій стіл.

Робочий день поступово набрав обертів. Телефон не замовкав, приходили повідомлення від клієнтів, Тарас кілька разів забігав до Максима з якимись питаннями.

Марта тим часом займалася новою рекламною кампанією.

Вона вже майже закінчила перший варіант, коли почула, як Максим кашлянув.

Спочатку вона не звернула уваги.

Потім він кашлянув знову.

Марта підняла голову.

— Ти застудився?

— Ні.

— А кашляєш чого?

— В горлі дере.

— І це називається «не застудився»?

— Саме так.

— Ну добре.

Вона знову повернулася до ноутбука.

Через десять хвилин Максим почав щось говорити Тарасу, але посеред речення замовк і потер перенісся.

Марта знову подивилася на нього.

Щось було не так.

Він став якийсь повільний.

Не такий зібраний, як завжди.

Навіть голос звучав трохи хрипко.

— Максе.

— М-м?

— Ти точно нормально себе почуваєш?

— Абсолютно.

— Ти зараз ледве очі тримаєш відкритими.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую.

Вона встала й підійшла ближче.

Максим одразу відкинувся на спинку крісла.

— Що ти робиш?

— Перевіряю.

— Що?

— Тебе.

— Я не дитина.

— Зараз не впевнена.

Марта торкнулася його чола долонею.

Максим завмер.

Вона теж.

Її пальці залишилися на його лобі всього на кілька секунд, але цього вистачило, щоб обоє раптом стали надто свідомими одне одного.

Марта першою прибрала руку.

— Ти гарячий.

— Мені й так жарко.

— Не смішно.

— А я й не жартую.

Вона подивилася на нього серйозно.

— Давай градусник.

— У мене немає.

— У тебе вдома має бути.

— Можливо.

— Максе!

— Що?

— Ти поводишся як дитина.

Тарас, який стояв біля дверей, тихо засміявся.

— Нарешті хтось знайшов на нього управу.

Максим кинув на нього невдоволений погляд.

— Ти можеш піти?

— Можу.

Тарас уже вийшов, але з коридору долинуло:

— Одужуй, начальник.

Марта схрестила руки на грудях.

— Все. На сьогодні ти закінчив.

— Що?

— Роботу.

— Ні.

— Так.

— Марто, у мене зустріч через годину.

— Перенесеш.

— Не можу.

— Чому?

— Бо це клієнт.

— І що? Клієнт переживе.

— А якщо ні?

— Тоді знайдемо іншого клієнта.

Максим подивився на неї.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти звільняєш мене з моєї ж роботи?

— Так.

Він усміхнувся.

— Цікаво.

— Що?

— Ти дуже швидко освоїлася.

— Бо хтось має тут думати головою.

— А я, виходить, не думаю?

Марта подивилася на нього.

— Зараз — не дуже.

Максим хотів відповісти, але раптом знову закашлявся.

Цього разу сильніше.

Марта вже не жартувала.

Вона принесла йому воду й поставила на стіл.

— Пий.

— Дякую.

— І додому.

— Я сам вирішу.

— Добре.

Вона повернулася до свого столу.

Максим подивився їй услід.

— Ти образилася?

Марта повернула голову.

— Ні.

— Тоді чому мовчиш?

— Бо якщо я ще раз почну з тобою сперечатися, ти скажеш, що я командую.

— Ти й так командуєш.

— Ось бачиш.

Він усміхнувся.

А Марта теж ледве помітно посміхнулася.

Через годину Максим усе-таки здався.

Він зібрав речі й підвівся.

— Задоволена?

— Дуже.

— Тільки не кажи Тарасу, що я послухався.

— Чому?

— Репутація постраждає.

— Я подумаю.

— Марто.

— Все, мовчу.

Він узяв куртку.

Перед виходом ще раз подивився на неї.

— До завтра.

— Якщо одужаєш.

— Одужаю.

— Побачимо.

Двері за ним зачинилися.

Марта ще кілька секунд дивилася в той бік.

Вона сама не розуміла, чому почала хвилюватися.

Але це вже було не просто «начальник захворів».

Їй справді хотілося, щоб йому стало краще.

І це відчуття було новим.

Надто теплим.

Надто особистим.

Марта повернулася до ноутбука, але працювати вже не виходило.

Вона взяла телефон.

Відкрила чат із Максимом.

Набрала:

«Як доїхав?»

Подивилася на повідомлення.

І тільки тоді зрозуміла, що усміхається.