Глава 34. Без зайвих слів

Пройшло декілька днів в робочому ритмі. Сьогодні Марта ніяк не могла зосередитися на роботі. Вона вже хвилин десять дивилася на один і той самий рекламний макет, але так і не могла зрозуміти, що саме в ньому хотіла змінити.

В голові було забагато різних думок. Про бабусю,про операцію, про Макса,про їхню нічну поїздку після візиту до бабусі.

Телефон, який лежав поруч із ноутбуком, раптом завібрував. Марта машинально взяла його до рук і побачила повідомлення від бабусі.

«Приїдь сьогодні, маю тобі дещо сказати».

Серце неприємно стиснулося.

Після всього, що сталося, такі повідомлення її лякали. Навіть якщо нічого поганого не відбувалося, вона все одно одразу уявляла найгірше.

Марта швидко зібралася і вже за годину була в лікарні.

Коли вона зайшла до палати, то зупинилася біля дверей. Бабуся вже не лежала,  а сиділа на ліжку й щось складала у невелику дорожню сумку.

— Ти чого стоїш? — запитала вона. — Іди сюди.

Марта підійшла ближче й обійняла її.

— Я  так переживала, а ти навіть нормально не написала, що тобі краще.

— А що я мала писати? «Доброго вечора, внучко, звітую: лежу, дихаю, лікарі не сваряться»?

Марта не втрималася від усмішки.

— Між іншим, я б не відмовилася від такого звіту.

— Ой, командирша знайшлася.

— Зате твоя.

— Це точно.

Бабуся погладила її по руці, а потім кивнула на сумку.

— Я завтра їду.

— Куди?

— У санаторій.

Марта здивовано подивилася на неї.

— Вже?

— Лікар сказав, що після операції мені треба нормально відновитися. Там і процедури будуть, і харчування, і все необхідне. Не хочу ще місяць сидіти тут і дивитися на ці стіни.

— А чому я нічого про це не знала?

— Бо все вирішилося тільки вчора.

Марта сіла поруч.

— І хто все організував?

Бабуся подивилася на неї з легкою усмішкою.

— Максим.

Марта спочатку навіть не зрозуміла.

— Тобто Максим?

— Так.

— Бабусю...

— Що?

— Я просто не очікувала.

— А я очікувала. Він нормальний хлопець.

— Ми просто працюємо разом.

— Я нічого не кажу про те, що ви там працюєте чи не працюєте.

Марта вже знала цей тон. Якщо бабуся говорила таким голосом, значить, вона щось собі придумала і тепер не збиралася відступати.

— Що саме він зробив?

— Приїхав, поговорив із лікарем, знайшов санаторій. Сказав, що вже все домовлено. Мені залишилося тільки зібрати речі.

Марта замовкла.

Вона намагалася уявити Максима в цій ситуації. Він, мабуть, знову все зробив по-своєму: знайшов варіант, домовився, вирішив питання і навіть не подумав повідомити їй.

— А гроші?

— Він усе оплатив.

Марта повільно підняла очі.

— Що?

— Не хвилюйся. Я його питала, чи ти знаєш.

— І?

— Сказав, що ні.

— От і я про це.

Вона нервово провела пальцями по краю сумки.

Їй було складно пояснити, що саме вона відчувала. З одного боку, їй хотілося образитися. Не через гроші, а через те, що Максим вирішив таку важливу річ без неї. З іншого — вона чудово розуміла, навіщо він це зробив.

Він просто побачив проблему й вирішив її.

Без зайвих слів.

Без очікування подяки.

— Він сказав, навіщо це зробив?

— Сказав, що ти й так переживаєш достатньо і що тобі не потрібно ще думати про гроші.

Марта опустила голову.

Саме ця фраза чомусь зачепила її найбільше.

Вона згадала, як Максим  чекав біля лікарні, хоча вона його не просила приїжджати. Як не став розпитувати про те, про що вона не хотіла говорити. 

Виявляється, це було не один раз.

Він справді допомагав.

Просто робив це так, щоб вона не почувалася слабкою.

— Ну що ти мовчиш? — запитала бабуся.

— Думаю.

— Про що?

— Про те, що він іноді нормальний.

Бабуся засміялася.

— Тільки іноді?

— Не перебільшуй.

— А я й не перебільшую.

Марта похитала головою, але сама усміхнулася.

Вона залишилася з бабусею ще майже годину. Допомогла зібрати речі, поговорила з медсестрою про завтрашній виїзд і ще раз перепитала лікаря, чи справді бабусі можна їхати.

Лише коли вийшла з лікарні, дістала телефон.

Вона відкрила чат із Максимом і довго дивилася на порожнє поле для повідомлення.

Хотілося написати багато.

«Навіщо ти це зробив?»

«Чому нічого мені не сказав?»

«Я не знаю, як тобі за це віддячити».

Але жодне повідомлення не здавалося правильним.

Зрештою вона написала простіше:

«Я все знаю про бабусю».

Відповідь з'явилася майже одразу.

«А що саме ти знаєш?»

Марта ледь усміхнулася.

Він навіть зараз робив вигляд, ніби взагалі не розуміє, про що мова.

«Не прикидайся. Про санаторій».

Цього разу Максим відповів не одразу.

«А. Про це».

Марта закотила очі.

«Так. Про це».

«Ну і добре».

Вона перечитала його відповідь і не стрималася.

«Максим, ти міг хоча б сказати мені».

Через кілька секунд прийшло:

«Міг. Але тоді ти б почала відмовлятися».

Марта навіть не стала заперечувати. Він мав рацію.

«Можливо».

«Я знав».

Вона усміхнулася, але майже відразу її вираз став серйозним.

«Дякую».

Цього разу відповідь була дуже проста:

«Нема за що».

Марта ще довго дивилася на екран.

Їй хотілося сказати йому щось більше, але вона поки не знала як.

Можливо, вперше вона просто дозволила собі прийняти його допомогу, не шукаючи прихованої причини.

Вона поклала телефон у сумку й повільно пішла до зупинки.

На душі було дивно спокійно.

Бабуся завтра поїде в санаторій.

Максим подбав про те, щоб вона була під наглядом і нормально відновлювалася.