Глава 33. Ранок

Марта прокинулася від звуку повідомлення.

Вона сонно потягнулася до телефону, навіть не відкриваючи очей.

На екрані було одне повідомлення.

Максим: «Не проспи. О десятій зустріч.»

Марта подивилася на час.

9:14.

— От зараза...

Вона різко сіла на ліжку.

Волосся розтріпане, очі ще не відкривалися нормально, а мозок уперто відмовлявся розуміти, що вже ранок. Потім вона згадала вчорашній вечір. Нічне місто. Красиву набережну. Їхню  розмову.

Його слова:

"Ти мене не напрягаєш."

Марта завмерла.

— Так...

Вона провела долонею по обличчю.

— Не думай.

Але мозок, звичайно, її не послухав.

О десятій без двох хвилин Марта забігла до офісу.

— Я встигла!

Тарас підняв голову від ноутбука.

— На дві хвилини.

— Значить, встигла.

— Максим так не думає.

Марта подивилася в бік його кабінету.

Двері були відчинені.

Максим стояв біля вікна, тримаючи чашку кави.

Він почув їхню розмову й повернувся. Їхні погляди зустрілися на секунду. На одну маленьку секунду.

Але цього вистачило, щоб Марта згадала вчорашній вечір. І Максим, здається, також.

Він першим відвів погляд.

— Заходьте.

Марта сіла навпроти.

— Що сьогодні?

— Є новий клієнт.

— Який?

— Невеликий магазин техніки. Хочуть просунути сторінку в соцмережах.

Марта одразу ожила.

— А що саме їм потрібно?

— Вони самі не знають.

— О, тоді я їх люблю.

Максим підняв брову.

— Чому?

— Бо можна зробити все з нуля.

Тарас засміявся.

— Вона зараз розійдеться.

— Уже, — відповіла Марта.

Вона відкрила ноутбук.

— Давайте подумаємо, хто їхня аудиторія.

Максим сів поруч. Але цього разу ближче, ніж зазвичай і Марта відчула це одразу.

Вона намагалася зосередитися на екрані.

— Отже, якщо вони продають телефони, аксесуари, ноутбуки...

— І ремонтують техніку, — додав Максим.

— Тим більше.

Вона почала щось швидко записувати.

— Можна зробити не просто рекламу товарів. Показувати людей.

— Людей?

— Так.

— Навіщо?

— Бо нікому не цікаво дивитися десять відео поспіль із телефоном на білому фоні.

Тарас кивнув.

— Тут вона права.

Марта продовжила:

— Показуємо ситуації. Наприклад: "Розбив телефон за день до відпустки". Людина приходить до них. Або "Ноутбук вирішив померти саме перед дедлайном". Таке людям зрозуміло.

Максим дивився на неї. Не на екран.  А на неї.

— Що?

Марта помітила його погляд.

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Дивлюся.

— Чому?

— Думаю.

— Про що?

Максим ледь усміхнувся.

— Що ти справді знаєш, що робиш.

Вона замовкла.

— Це комплімент?

— Так.

— Від тебе?

— Не звикай.

— Пізно.

Тарас тихо кашлянув.

— Я тут взагалі-то сиджу.

Вони обоє подивилися на нього.

— І що? — одночасно запитали вони.

Тарас підняв руки.

— Нічого. Просто продовжуйте.

Марта засміялася.

А Максим похитав головою.

Але коли Марта знову повернулася до ноутбука, він ще кілька секунд дивився на неї.

Вчора він думав, що просто хоче відволікти її.

Сьогодні зрозумів, що самому теж було добре поруч із нею.

Без роботи, без напруги, без необхідності щось комусь доводити.

І це відчуття починало йому подобатися.

Можливо, навіть занадто.

Ближче до обіду Марта отримала повідомлення.

Вона прочитала його й одразу посміхнулася.

— Що там? — запитав Максим.

— Бабуся.

— Як вона?

— Сьогодні трохи краще.

Він помітно розслабився.

— Це добре.

— Так.

Марта подивилася на нього.

— Ти пам'ятав?

Максим здивовано підняв брови.

— Що?

— Що її прооперували.

— Звичайно, пам'ятав.

Марта нічого не відповіла.

Просто дивилася на нього.

А потім тихо сказала:

— Дякую.

Максим усміхнувся.

— Та нема за що.

І знову повернувся до роботи.

А Марта ще кілька секунд сиділа мовчки, вона не знала, що саме відбувається між ними. Була ще не впевнена в свому сприйняті всього що відбувається. Іноді їй здавалось що все це сон.

Але вперше їй не хотілося від цього тікати.