Глава 32. Нічне місто

— Куди ми все-таки їдемо? — Марта вже втретє поставила це питання.

Максим навіть не повернув голови.

— Я ж сказав — покатаємось.

— Це не відповідь.

— Для мене відповідь.

— А для нормальних людей?

— Не знаю. Я ненормальний.

Марта пирхнула.

— Це я давно зрозуміла.

— Дякую.

— Будь ласка.

Він посміхнувся.

Марта знову повернулася до вікна.

Місто за склом миготіло жовтими плямами ліхтарів. Машин ставало все менше. Десь далеко світилися вивіски цілодобових магазинів, біля кав'ярень ще сиділи люди.

Їй подобалося це відчуття.

Наче весь світ кудись поспішав, а вони двоє нікуди не поспішали.

Можна було просто їхати.

Просто мовчати.

Або говорити про якусь дурницю.

І ніхто нічого від них не вимагав.

— Ти часто так робиш? — раптом запитала вона.

— Як?

— Отак. Береш і їдеш кудись без плану.

— Раніше часто.

— А зараз?

— Зараз рідше.

— Чому?

Максим трохи знизав плечима.

— Робота.

— Ти весь час працюєш?

— Майже.

— І коли ти взагалі відпочиваєш?

— Оце зараз.

Марта повернула голову.

— Серйозно?

— Серйозно.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— То я твій відпочинок?

Максим усміхнувся.

— Не дуже вдала форма відпочинку.

— Ей!

Вона легенько вдарила його долонею по плечу.

— Я між іншим можу вийти.

— На ходу?

— Можеш зупинити.

— Не буду.

— Чому?

— Бо мені весело.

— А мені, виходить, ні?

— А ти зараз посміхаєшся.

Марта одразу прибрала усмішку.

— Не посміхаюся.

— Посміхаєшся.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Марто...

— Що?

— Ти зараз спеціально сперечаєшся.

— Може трошки.

Вона не витримала й засміялася.

Максим теж засміявся, кілька секунд вони просто сміялися обоє. Просто тому, що їм було легко разом. Коли сміх стих, Марта відчула дивне тепло всередині. Вона подивилася на Максима. На його профіль у світлі ліхтарів. Він виглядав спокійним.

Навіть ніби зосередженим. Зовсім не схожим на того Максима, якого вона знала раніше.

— Ти змінився, — тихо сказала вона.

Його пальці трохи сильніше стиснули кермо.

— У кращу чи гіршу сторону?

— Не знаю.

— Чудова відповідь.

— Я серйозно.

Він помовчав.

— А ти?

— Що я?

— Ти теж змінилася.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Коли?

— За останній час.

— І яка я тепер?

Максим на секунду задумався.

— Сміливіша.

— Я завжди була сміливою.

— Ні.

— Ні?

— Раніше ти просто робила вигляд, що тобі нічого не страшно.

Марта перестала усміхатися. Бо Макс влучив прямо в ціль. Вона опустила погляд.

— Може, й так.

Максим не став продовжувати і Марта була йому за це вдячна.

— А ти, — сказала вона після паузи, — теж багато чого приховуєш.

— Я?

—  Ну так.

— Наприклад?

— Не знаю.

— То як ти це визначила?

— По очах.

Він коротко глянув на неї.

— По моїх очах?

— Ага.

— І що вони тобі розказують?

Марта задумалася.

— Що ти не такий самовпевнений, як хочеш показати.

Максим тихо засміявся.

— Ти психолог?

— Ні.

— А виглядаєш як слідчий.

— Можливо, я тебе розслідую.

— Страшно.

— Має бути.

Він усміхнувся.

Але через кілька секунд його обличчя стало серйознішим.

— А якщо ти помилишся?

— Тоді виправиш.

— А якщо я не хочу?

— Тоді буду сама здогадуватися.

— І не боїшся помилитися?

Марта подивилася йому прямо в очі.

— Боюся.

Вона сказала це зовсім тихо.

— Але я більше не хочу весь час боятися.

Максим нічого не відповів. Йому хотілося сказати щось важливе. Щось таке, що вона запам'ятає. Але всі слова здавалися неправильними. Тому він просто простягнув руку й увімкнув обігрів трохи сильніше.

Через кілька хвилин він нарешті звернув на широку набережну. Перед ними відкрився нічний краєвид міста. Темна вода відбивала світло ліхтарів. Десь далеко мерехтіли вогні.

Максим припаркувався.

— Приїхали.

Марта подивилася у вікно.

— Тут красиво.

— Знаю.

— Ти часто сюди приїжджаєш?

— Коли хочу подумати.

— Про що думаєш?

Максим вимкнув двигун. У салоні стало тихо. Він подивився прямо перед собою.

— Про різне.

— Наприклад?

Він повернув голову до неї.

— Зараз?

Марта кивнула.

Максим усміхнувся.

— Зараз думаю, що не хочу їхати додому.

Марта відчула, як серце зробило якийсь дивний кульбіт.

— Чому?

Він не відповів одразу.Лише подивився на неї довше, ніж треба. Марта теж не відводила погляду. І раптом їй стало страшенно ніяково. Вона швидко відчинила двері.

— Я піду подивлюся на воду.

Максим тихо засміявся.

— Тікаєш?

— Ні. Зовсім ні.

—  Але це саме так виглядає.

— Я не тікаю.

— Добре.

Він вийшов слідом.

Вони повільно пішли вздовж набережної.

Марта засунула руки в кишені.

— Знаєш, — сказала вона, — я сьогодні вперше за довгий час не думаю про завтрашній день.

— Це добре?

— Дуже.

Максим подивився на неї.

— Тоді я не дарма тебе сюди привіз.

Вона усміхнулася.

— Може, й не дарма.

Вони йшли поруч.

Не торкаючись одне одного. Але відстань між ними була настільки маленькою, що іноді їхні плечі майже зустрічалися. Марта думала про бабусю. Про роботу. Про своє життя. Але серед усіх цих думок дедалі частіше з'являвся він.

Максим.

І це її лякало.

Бо вона вже не могла переконати себе, що він просто начальник або просто знайомий. Просто людина, з якою вона уклала угоду. Він поступово ставав для неї кимось іншим. Кимось важливим.

А Максим ішов поруч і думав приблизно про те саме. Тільки собі він цього ще не зізнавався. Він просто знав одне: сьогодні йому вперше за довгий час не хотілося, щоб вечір закінчувався.