Глава 31. Просто покатаємось

Марта вийшла з лікарні вже майже о десятій вечора.

Двері за її спиною тихо зачинилися, і вона на кілька секунд зупинилася на сходах.

Нічне повітря вдарило в обличчя прохолодою. Після задушливої лікарняної палати це навіть було приємно. Вона повільно вдихнула. Втома накрила її одразу. За останні кілька годин вона ніби прожила цілий тиждень.Страх за бабуню, сльози які вона намагалась стримати. Розмова з лікарем, після якої з'явилась впевненість що з бабусею все буде гаразд.  Але  робити вигляд, що все добре дуже втомило. 

Марта поправила сумку на плечі й почала спускатися сходами.Вона вже дістала телефон, щоб викликати таксі, коли помітила неподалік знайому машину. Марта зупинилася і подумала, що їй здалося. Але ні. Автомобіль стояв біля тротуару з увімкненими габаритними вогнями.

А біля нього... Максим. Він стояв, засунувши руки в кишені куртки, і дивився кудись убік. Наче просто випадково опинився тут.

Марта повільно підійшла.

— Ти що тут робиш?

Максим повернув голову.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Чекаю.

— Тільки не кажи що мене?!!

—  Тебе.

Вона кілька секунд мовчала.

— Навіщо?

— Ти довго.

— Я була в бабусі.

— Я знаю.

Вона навіть не думала, що він справді зверне увагу на час.

— Ти весь цей час тут стояв?

— Ні.

— А скільки?

— Неважливо.

— Максим.

— Що?

Вона примружилася.

— Ти спеціально так відповідаєш?

— Як?

— Наче я тебе допитую.

— А хіба ні?

Марта хотіла обуритися, але замість цього тихо засміялася. Після важкого вечора цей сміх здався їй майже незвичним, він ніби зняв всю напругу вечора.

Максим подивився на неї уважніше, вона виглядала втомленою.Волосся трохи розтріпалося.

На обличчі ще залишалися сліди пережитого дня.

Але вона все одно намагалася усміхатися.

— Як вона? — тихо запитав він.

Марта опустила погляд.

— Краще.

— Точно?

— Так.

— Лікар що сказав?

— Що все нормально. Потрібен час на відновлення.

Максим кивнув.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Він хотів сказати щось правильне.

Але нічого не приходило в голову.

Тому просто відкрив пасажирські двері.

— Сідай.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Куди?

— Покатаємось.

— Зараз?

— А чому ні?

— Уже пізно.

— Саме тому.

Вона подивилася на нього з підозрою.

— Ти мене кудись викрадаєш?

— Звичайно.

— Я так і знала.

— Тоді сідай швидше, поки не передумав.

Марта посміхнулася.

Вона ще кілька секунд вагалася.

Потім сіла в машину.

Максим зачинив двері й обійшов автомобіль.

Коли він сів за кермо, Марта пристебнула ремінь.

— І куди ми їдемо?

— Нікуди.

— Дуже змістовно.

— Просто катаємось.

— Без плану?

— Без плану.

Він завів двигун.

М'яко заграла музика.

Марта відкинулася на сидіння.

Вперше за весь вечір вона дозволила собі просто розслабитися.

Місто вночі було зовсім іншим.

Вдень воно здавалося шумним і поспішним.

А зараз вулиці стали спокійнішими.

Ліхтарі відбивалися на мокрому після вечірнього дощу асфальті. За вікнами пропливали освітлені вітрини, кав'ярні, зупинки, поодинокі перехожі.

Максим їхав не поспішаючи.

Нікуди не треба було встигати.

Марта дивилася у вікно.

Їй було добре.

Дивно добре.

І саме це її трохи лякало.

— Дякую.

Максим глянув на неї.

— За що?

— За це.

— За що саме?

— Не знаю.

Вона трохи усміхнулася.

— Просто за те, що приїхав.

Максим знову перевів погляд на дорогу.

— Я ж казав, що напишеш, коли доїдеш.

— Я написала.

— А потім?

— А потім що?

— Ти нічого більше не написала.

Марта подивилася на нього.

— Ти чекав?

Він замовк.

— Можливо.

Вона усміхнулася.

— Ти хвилювався?

— Трохи.

— Максим хвилювався?

— Не починай.

— Я просто уточнюю.

— Уточнила?

— Так.

— Тоді досить.

Марта тихо засміялася.

Вона повернулася до вікна, але посмішка ще довго залишалася на її обличчі.

Через кілька хвилин Максим звернув на тихішу вулицю.

— Куди ми?

— Є одне місце.

— Яке?

— Побачиш.

— Ти ж сказав, що ми просто катаємось.

— Так і є.

— Тоді навіщо ми кудись звернули?

— Бо я так захотів.

— Мажор.

Максим повернув до неї голову.

— А це вже образа.

— Це факт.

— Я тебе зараз висаджу.

— Не висадиш.

— Чому?

Марта посміхнулася.

— Бо тобі самому буде нудно.

Максим на секунду замовк.

Потім тихо засміявся.

— Знаєш...

— Що?

— Ти стала занадто впевненою.

— А раніше я була іншою?

— Раніше ти на мене злилася.

— А зараз?

Вона сама не зрозуміла, навіщо поставила це питання.Максим теж не відповів одразу. Він подивився на дорогу, потім на неї. Їхні погляди зустрілися. У салоні стало незвично тихо.

Навіть музика ніби відійшла кудись на другий план.

— А зараз... — почав він.

Але не договорив.

Марта чекала.

— Що?

Максим усміхнувся.

— Зараз ти мене просто дістаєш.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Дурень.

Він засміявся.

І напруга зникла.

Але обоє вже відчули те, що ще не готові були назвати словами.Щось між ними змінилося. Непомітно. Повільно. І, можливо, саме тому — по-справжньому.