Новенька для мажора

Глава 30. Після операції

До лікарні Марта приїхала вже майже о сьомій вечора.

Вона вийшла з маршрутки й кілька секунд просто стояла біля входу.

Ноги ніби самі не хотіли рухатися.

Навколо метушилися люди. Хтось поспішав до приймального відділення, хтось сидів на лавці біля входу, притискаючи до грудей пакет із речами. Двері автоматично відчинялися й зачинялися, пропускаючи всередину відвідувачів.

Марта глибоко вдихнула.

Тільки б усе було добре.

Вона повторювала це подумки вже весь день.

Але чим ближче підходила до палати, тим сильніше стискалося всередині.

Коли вона нарешті зайшла, бабуся лежала на ліжку,бліда, але при свідомості.

— Бабусю...

Жінка повільно повернула голову.

— Ти прийшла...

Марта одразу підійшла до неї й сіла на край ліжка.

— Я ж казала, що приїду.

— Та я думала, ти зайнята.

— І що?

Марта взяла її за руку.Рука була холодною. Вона обережно накрила її своєю долонею.

— Ти мені важливіша за будь-яку роботу.

Бабуся ледь усміхнулася.

— Дивись, яка стала доросла.

— Я й так доросла.

— Ага. Ще вчора маленькою бігала по саду.

Марта усміхнулася, але очі відразу защипало.

Вона відвернулася. Не хотіла, щоб бабуся побачила її сльози. Не хотіла показувати, наскільки сильно боїться.

— Ну, не плач.

— Я не плачу.

— Очі мокрі.

— В лікарні повітря таке.

Бабуся тихенько засміялася.

— Ой, хитра.

Марта теж усміхнулася.

Але коли бабуся заплющила очі, усмішка зникла.

Вона сиділа поруч і дивилася на неї.

А що як щось піде не так?

Ця думка прийшла несподівано.

Марта одразу її відкинула.

Ні.

Лікар сказав, що операція пройшла добре.Все добре. Треба просто почекати щоб бабуся відновилась.

Вона дістала телефон.

На екрані було кілька повідомлень. Від Олесі. Від Андрія. І одне...від Максима.

«До лікарні доїхала?»

Марта дивилася на ці три слова довше, ніж потрібно.Вона сама не знала, чому від них стало тепло.Можливо, тому що він не забув.Не написав щось банальне.Не почав розпитувати.Просто хотів знати, чи вона доїхала.

Вона написала:«Так. Я вже тут. Дякую.»

Подивилася на повідомлення.Видалила.Знову написала:

«Доїхала. Бабусі краще.»

І відправила.

Відповідь прийшла майже одразу.

«Добре.»

І все.

Марта усміхнулася.

— Що там у тебе? — тихо запитала бабуся.

— Нічого.

— Хтось пише?

— Максим.

Бабуся відкрила очі.

— А-а...

Марта одразу насторожилася.

— Що "а-а"?

— Нічого.

— Бабусю.

— Просто цікаво.

— Нема чого цікавитися.

Бабуся усміхнулася.

— Я нічого й не кажу.

Марта закотила очі.

— От тільки цього мені зараз не вистачало.

Вона сховала телефон.

Але усмішка ще довго не сходила з її обличчя.

У цей самий час Максим сидів у своїй квартирі.

Перед ним стояла тарілка з вечерею. Холодною.

Він навіть не помітив, коли вона охолола. Телефон лежав поруч. Максим уже втретє брав його в руки.

Відкривав чат. Читав її повідомлення. Закривав. Клав телефон. Через кілька хвилин знову брав.

— Дурня якась...-Він відкинувся на спинку стільця.

Вона ж написала, що все добре. Треба було заспокоїтися. Але не виходило.Він сам не розумів, чому так сильно переживає. Можливо, через те, що знав її історію. Або можливо, через те, що бачив сьогодні її очі.А може...

Він не хотів навіть закінчувати цю думку.Максим встав, відніс тарілку на кухню й відкрив холодильник.Постояв перед ним кілька секунд. Закрив. Знову відкрив.

— Треба було маму слухати...

Він узяв телефон. Мама написала йому:

«Ти сьогодні нормально поїв?»

Максим посміхнувся.Відповів:

«Так.»

А потім сам себе виправив.

«Майже.»

Через кілька секунд прийшла відповідь:

«Я знала.»

Максим тихо засміявся. Але потім його погляд знову впав на чат із Мартою. Він відкрив його.

Написав:

«Якщо щось буде потрібно — скажи.»

Подумавши трохи видалив і набрав:

«Як бабуся?»

Видалив,ще трохи подумав і знову набрав:

«Не сиди всю ніч у лікарні сама.»

І це теж стер.

Врешті заблокував телефон.

— Що зі мною відбувається?

Він сам не знав відповіді.

В цей час Марта сиділа біля бабусі ще майже годину.

Вона слухала її тихе дихання й дивилася на крапельницю. Поступово напруга почала відпускати. Вперше за весь день вона дозволила собі просто посидіти. Без роботи, бо коли працювала то не накручувала себе переживаннями за бабусю. Без телефону. Без думок про завтра. Просто сиділа і дивилась на таку рідну сплячу бабуню.

А потім знову згадала Максима. Його слова.

"Тоді будемо розбиратися з тим, що буде."

Марта сама не знала, чому саме ця фраза так засіла в голові.

Можливо, тому що він не обіцяв неможливого.

Не казав, що все буде прекрасно.

Просто пообіцяв не залишити її саму перед проблемою.Вона подивилася на бабусю. Потім на телефон, і раптом подумала:

А може, я дарма весь цей час бачила в ньому тільки мажора?

Вона тихо видихнула.

— Максим...

І сама здивувалася тому, як м'яко прозвучало його ім'я.

Бабуся, яка як здалося Марті майже заснула, ледь усміхнулася.

— Хороший хлопець?