Глава 29. Дзвінок

Марта ще кілька разів переглянула відео, перш ніж нарешті відклала телефон.

— Ну? — Максим стояв біля її столу, схрестивши руки на грудях.

— Що "ну"?

— Нормально вийшло?

Марта підняла на нього очі.

— Для людини, яка п'ять хвилин тому казала, що ненавидить камеру?

— Я не ненавиджу камеру.

— А що тоді?

— Я просто не люблю, коли мене знімають.

— Це одне й те саме.

— Ні.

— Максе...

— Добре, — він усміхнувся. — Можеш не сперечатися.

Марта повернула телефон до нього.

— Дивись.

Вони нахилилися над екраном.

На відео Максим спочатку стояв надто серйозний. Потім, коли за кадром Марта сказала: «Не дивись так, ніби зараз будеш когось звільняти», він не витримав і засміявся.

Саме цей момент вона залишила.

— Оце залишаємо, — сказала Марта.

— Ні.

— Так.

— Я там як дурень виглядаю.

— Нормально ти виглядаєш.

— Марто.

— Що?

— Видали.

— Ні.

— Будь ласка.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти зараз попросив?

— Так.

— Максим попросив?

— Не починай.

Марта усміхнулася.

— Не видалю.

— Ти нестерпна.

— Я знаю.

Вона знову натиснула на відео.

І раптом телефон завібрував.

На екрані висвітився напис: «Бабуся».

Посмішка на обличчі Марти одразу згасла.

Наче хтось одним рухом вимкнув світло.

Вона кілька секунд просто дивилася на телефон.

Максим це помітив.

— Не будеш відповідати?

— Зараз.

Марта відійшла до вікна.

— Алло?

На тому кінці кілька секунд було чути тільки слабкий голос.

— Привіт, бабусю.

Марта одразу заговорила тихіше.

— Як ти?

Вона слухала.

Кивнула.

— Добре... Добре.

Її пальці мимоволі стиснули край телефону.

— А лікар приходив?

Пауза.

— Зрозуміла.

Ще одна пауза.

— Ні, я сьогодні приїду.

Марта швидко глянула на годинник.

Було вже майже шоста.

— Так. Я приїду. Не сперечайся зі мною.

Вона ледь усміхнулася.

— Добре. Люблю тебе.

Марта завершила дзвінок і ще кілька секунд стояла біля вікна.

За склом повільно темніло.

В офісі вже не було тієї жвавої атмосфери, що вдень.

Залишилися тільки вони троє.

Тарас працював за своїм столом, а Максим стояв неподалік і мовчки дивився на Марту. Він не чув усієї розмови. Але  він бачив, як Марта намагається зробити вигляд, що все нормально.

Вона повернулася до столу й почала збирати речі.

— Я поїду.

— Я відвезу, — сказав Максим.

Марта одразу підняла голову.

— Не треба.

— Чому?

— Я сама доберуся.

— Вже вечір.

— І що?

— Марто.

— Максим, я справді сама.

Вона говорила спокійно. Але він почув у її голосі напругу. Швидше звичне бажання все тягнути самій. Максим кілька секунд дивився на неї.

— Добре.

Вона здивувалася.Чомусь очікувала, що він почне сперечатися. А він просто кивнув.

— Тоді хоча б напиши, коли доїдеш.

Марта завмерла.

— Навіщо?

— Щоб я знав, що ти нормально доїхала.

Вона дивилася на нього й не знала, що відповісти. У його голосі не було жалості. Не було цікавості заради цікавості. Просто турбота. Така проста, що від неї стало навіть трохи незручно.

— Добре.

Вона взяла сумку.

— Напишу.

— Добре.

Марта вже взялася за ручку дверей, коли Максим тихо запитав:

— Операція пройшла нормально?

Вона зупинилася.Кілька секунд стояла спиною до нього. Потім повільно повернулася.

— Так. Наче все нормально.- Але очі її говорили зовсім інше.

Максим кивнув.

— Важка?

.

— Досить.-Марта опустила погляд. — Лікарі кажуть, що все пройшло добре. Але вона слабка. І я...

Марта замовкла.Сама не знала, чому раптом захотілося сказати це саме йому.

— Я просто боюся.

Слова вирвалися тихо. Майже пошепки. Максим не відповів одразу. Він лише дивився на неї.

І в цей момент побачив не ту вперту дівчину, яка сперечалася з ним через кожну дрібницю. Не ту Марту, яка могла поставити його на місце одним поглядом. Перед ним стояла просто дівчина, яка боялася втратити ще одну близьку людину. Він знав це відчуття. Не таке саме. Але знав, як страшно, коли людина, яка для тебе важлива, раптом стає слабкою.

— Все буде добре, — тихо сказав він.

Марта ледь усміхнулася.

— Ти зараз говориш це, щоб мене заспокоїти?

— Так.

— А якщо не буде?

Максим замовк. Він не хотів брехати. Тому просто сказав:

— Тоді будемо розбиратися з тим, що буде.

Марта підняла на нього очі.І чомусь саме ця відповідь подіяла краще за будь-яке «не переживай».

Вона кивнула.

— Добре.

— Напишеш?

— Напишу.

— Точно?

— Точно.

Марта вийшла. Двері тихо зачинилися. Максим ще кілька секунд дивився на них. Потім опустив погляд на телефон. Він навіть не помітив, як відкрив контакти. Палець зупинився над її ім'ям. Він не знав, що хотів написати.

— От дурень...

Тарас, який увесь цей час мовчав, нарешті підняв голову.

— Що?

— Нічого.

— Я чув.

— І?

Тарас подивився на нього уважніше.

— Нічого.

Він усміхнувся.

— Просто, Максе...

— Що?

— Ти влип.

Максим насупився.

— Куди?

Тарас лише похитав головою.

— Та нікуди.

І повернувся до роботи.

А Максим ще довго сидів мовчки.

Бо вперше за останній час його хвилювало не те, чи виконала Марта умови їхньої домовленості.

Його хвилювало, як вона там.