Глава 28. Перша зйомка

Коли вони зайшли до офісу, там уже нікого не було.

Точніше, майже нікого.

Тарас сидів за своїм столом, втупившись у монітор, а поруч стояла недопита чашка кави, яка, судячи з усього, була там ще зранку.

Він почув двері, підняв голову й одразу подивився на годинник.

— О, повернулися.

— А ти думав, ми втекли? — Максим кинув ключі на стіл.

— Після вашої спільної поїздки я вже нічому не дивуюся.

Марта зняла куртку й повісила її на спинку стільця.

— А що такого?

Тарас перевів погляд із неї на Максима.

Потім назад на Марту.

— Нічого.

Зовсім нічого.

Він так широко посміхнувся, що Максим одразу насупився.

— Тарасе.

— Мовчу.

— От і мовчи.

— Я ж і кажу — мовчу.

Тарас повернувся до монітора, але його плечі ще кілька секунд здригалися від сміху.

Марта зробила вигляд, що нічого не помітила.Хоча всередині її теж розбирало на сміх.Вона відкрила ноутбук і сіла за свій стіл.Перед нею одразу з'явилися фотографії з кафе.Марта переглядала їх одну за одною.На одній був Роман, який щось налаштовував.На іншій — руки Сергія з інструментами.Ще на одній — бариста, яка сміялася, коли хлопці сперечалися між собою.А потім вона побачила фотографію Максима.Він стояв біля касової системи, трохи нахилившись уперед, і щось пояснював Івану.На обличчі не було тієї самовпевненої усмішки, яку Марта так добре знала.Він виглядав  зосередженим, дуже спокійним і таким справжнім.Марта затримала погляд на фотографії довше, ніж потрібно.

"Нормально вийшов..."

Вона одразу насупилася сама на себе.

— Господи, Марто...

— Що?

Вона різко повернула голову.

Максим стояв біля її столу.

— Нічого!

Він подивився на екран.

— Що дивишся?

— Фотографії.

— Можна?

Марта трохи посунула ноутбук у його бік.Максим нахилився.Його плече майже торкнулося її.Марта відчула легкий запах його парфумів.Свіжий, трохи деревний.Вона чомусь одразу згадала дорогу назад.Ту розмову про його маму та батька. І про те, як він раптом став зовсім іншим. Вона непомітно відсунулася. Максим цього не помітив.

— Оця добре, — сказав він, показуючи на фотографію.

— Яка саме?

— Оця.

— Чому?

— Не постановочна.

Він перевів погляд на Марту.

— Ти добре ловиш моменти.

Вона не очікувала почути від нього щось подібне.

— Дякую.

Її голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.

Максим ще кілька секунд дивився на екран.

— А ця?

— Цю хочу поставити першою.

Він прочитав текст, який вона вже встигла написати.

«Ви бачите готовий результат. А ми знаємо, скільки людей стоїть за ним.»

Максим перечитав. Потім ще раз.

— Непогано.

Марта підняла брову.

— Непогано?

— Добре.

— А.

— Дуже добре.

Вона усміхнулася.

— Оце вже інша справа.

— Не звикай.

— Пізно.

Максим усміхнувся у відповідь.

Він хотів ще щось сказати, але в цей момент до кабінету зайшов Тарас.

— Так, голубки...

Максим миттєво повернув голову.

— Що ти сказав?

Тарас підняв руки.

— Все, все. Вибачте.

— Тарасе.

— Я просто хотів сказати: "голубчики".

— Ще гірше.

Марта не витримала й засміялася.

— Ви двоє як діти.

— Бачиш? — Тарас кивнув на Максима. — Я їй подобаюся більше.

— Мрій.

— Уже.

Максим похитав головою.

— Я зараз вас обох вижену.

— Не виженеш, — спокійно сказала Марта.

Він подивився на неї.

— Чому?

— Бо хто тоді працювати буде?

Тарас засміявся.

— Все. Вона наша.

Марта теж засміялася.А Максим просто дивився на неї. І в його погляді цього разу не було насмішки. Йому подобалося бачити її такою. Розслабленою. Веселою. Не тією Мартою, яка постійно тримала навколо себе невидиму стіну. Він раптом подумав, що хотів би бачити її такою частіше.

Він відвів погляд.

— Так, добре. Працюємо.

Марта відкрила новий документ.

— Я хочу зробити перший ролик уже сьогодні.

— Сьогодні?

— Так.

— І про що?

Вона повернула ноутбук до себе.

— Про ваш день.

— Наш?

— Так.

— І що я там маю робити?

— Бути собою.

Максим насупився.

— Це звучить небезпечно.

— Чому?

— Бо ти можеш показати людям, який я насправді.

— А який ти насправді?

Вона сказала це жартома.

Але питання зависло між ними трохи довше, ніж мало. Максим подивився їй прямо в очі. І вперше не знайшов швидкої відповіді. Марта теж перестала усміхатися. На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.Наче обоє раптом забули, що хотіли сказати.

Першим відвів погляд Максим.

— Не знаю.

Марта тихо кивнула.

— Значить, будемо з'ясовувати.

— Це погроза?

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Це моя робота.

Максим усміхнувся у відповідь.

— Ну тоді...

Він підвівся.

— Знімай.

Марта здивовано кліпнула.

—  Ти серйозно?

— Абсолютно.

—  І що ти не будеш сперечатися?

— Буду.

— Я так і знала.

— Але зніматися буду.

Марта швидко взяла телефон.

— Тоді починаємо.

Максим став біля логотипа компанії.

— Тільки не змушуй мене посміхатися.

— Не буду.

— І не треба цих дурних жестів.

— Не буду.

— І без танців.

Марта подивилася на нього.

— А я вже хотіла попросити тебе станцювати.

— Марто...

— Все, мовчу.

Тарас із дальнього столу тихо пробурмотів:

— А я б подивився.

Максим навіть не повернувся.

— Тарасе, працюй.

— Уже.

Марта натиснула кнопку запису.

— Готовий?

Максим подивився прямо в камеру.

— Ні.

— Чудово.

— Що чудово?

— Саме так і залишай.

— Марто...

Вона усміхнулася.

— Пізно.

І натиснула запис.

Цього разу Максим не відвернувся.