Глава 27. Дорога

— Ну що, хлопці, на сьогодні все?

Максим обвів поглядом команду.

Роман саме застібав чорну валізу з інструментами. Сергій, сидячи навпочіпки, обережно змотував довгий мережевий кабель, щоб той не переламався. Влад ще раз перевірив ноутбук, натиснув кілька клавіш і, задоволено кивнувши, закрив кришку.

— Усе, шеф. Працює як годинник, — усміхнувся Влад.

— Не навроч, — одразу відповів Максим.

— Та я серйозно.

— Я теж.

Усі троє засміялися.

Іван Петрович підійшов до хлопців і міцно потиснув кожному руку.

— Дякую вам. Чесно... Ви навіть не уявляєте, наскільки мені спокійніше. Я два тижні ходив і переживав, що після заміни обладнання почнуться якісь сюрпризи.

— Якщо й почнуться, то ми поруч, — спокійно відповів Максим. — Зателефонуйте в будь-який час.

— Навіть увечері?

— Навіть о третій ночі.

— Не кажи такого, бо я перевірю.

— Перевіряйте.

Іван усміхнувся.

— Оце я розумію сервіс.

Марта стояла за кілька кроків від них. Допитала свій ароматний напій.Телефон був опущений, камера вже давно вимкнена.Вона просто дивилася. Їй було дивно.Весь цей час вона чекала, що побачить момент, коли Максим "увімкне начальника". Почне роздавати накази, когось різко поправить, покаже свій характер.Але нічого такого не сталося. А навпаки,  Максим уважно слухав кожного.Дякував.Жартував. І навіть коли знаходив дрібні недоліки, говорив так, що людина не почувалася винною.

"Може... він завжди був таким?" — несподівано промайнуло в голові.

Від цієї думки Марта навіть насупилася.

"Ні. Не може бути."

В університеті він виводив її з себе майже щодня.

Своїми жартами та самовпевненістю.Тим, як умів натиснути саме на те, що боліло.Вона добре пам'ятала той день, коли мало не розплакалася після його чергової дурної витівки. Пам'ятала, як пообіцяла собі більше ніколи не звертати на нього уваги.

"То який із вас справжній?"

Вона сама не помітила, що продовжує дивитися на нього.

— Марто.

Вона здригнулася.

Максим стояв зовсім поруч.

Настільки близько, що вона навіть не зрозуміла, коли він підійшов.

— Га? Що?

— Поїхали?

— А... так.

Вона поспіхом сховала телефон у сумку.

— Про що задумалась?

— Та так...

— Це не відповідь.

— А я й не зобов'язана відповідати.

На його губах ледь помітно з'явилася усмішка,але не глузлива, швидше... зацікавлена.

— Добре. Не хочеш — не кажи.

Він розвернувся до дверей.

І саме це чомусь збентежило Марту ще більше.

"Дивно..."

Раніше він обов'язково продовжив би її дражнити.

Не відчепився б, а зараз...Просто прийняв її відповідь.Навіть не сперечався, не намагався якось її зачепити і виграти словесну дуель.Вони мовчки вийшли з кафе.Надворі вже стало тепліше.Легкий вітерець ворушив листя молодих кленів, а сонце відбивалося у вітринах магазинів навпроти.Максим відкрив багажник і почав допомагати хлопцям складати інструменти.

— Сергію, обережно з монітором.

— Та знаю я.

— Минулого разу теж знав.

— Один раз упустив.

— Один раз мені коштував нового екрана.

— Максе, ну досить уже.

— Ні.

Роман пирхнув зі сміху.

— Він тобі це ще років десять згадуватиме.

— Сто відсотків, — погодився Влад.

Марта, сама того не помітивши, усміхнулася.

Їй подобалась атмосфера в колективі, було цікаво  спостерігати за ними. У їхніх розмовах не було фальші, в було відчуття, ніби вони давно стали чимось більшим, ніж просто колеги-майже родиною.

І десь глибоко всередині несподівано промайнула думка, яка її саму налякала.

"Було б добре колись стати частиною такої команди..."

Вона одразу ж подумки себе зупинила.

"Стоп, Марто. Не вигадуй. Це лише три місяці."

Лише три місяці.

Вона повторила ці слова ще раз.

Наче нагадувала собі правило, яке не можна порушувати. Бо якщо забути про нього...Можна почати звикати, а звикати вона боялася найбільше.

Марта сіла в машину й одразу потягнулася до ременя безпеки. Максим зачинив багажник, обійшов автомобіль і сів за кермо. На кілька секунд у салоні запала тиша.

Не та незручна тиша, від якої хочеться терміново щось сказати, а просто спокійна.

Марта дивилася у вікно.

Місто повільно пропливало повз: перехожі, магазини, зупинки, машини, дерева, що хиталися від вітру.

Вона відчувала приємну втому.

День виявився зовсім не таким, як вона собі уявляла.

Коли Максим зранку сказав, що вона їде разом із ним до клієнта, їй здавалося, що буде нудно. Вона думала, що просто посидить десь збоку, зробить кілька фотографій і поїде додому. А вийшло зовсім інакше. Вона побачила Максима за роботою- справжнього.

І це чомусь не давало їй спокою.

— Ти сьогодні якась тиха.

Марта перевела погляд на нього.

— Я?

— Ти.

— А яка я зазвичай?

Максим ледь усміхнувся.

— Галаслива.

— Я не галаслива.

— Марто...

— Що?

— Ти сперечалася зі мною двадцять хвилин через те, де поставити одну лампу в офісі.

— Бо вона стояла криво.

— Вона стояла нормально.

— Криво.

— Нормально.

— Криво.

Він глянув на неї.

Марта намагалася зберегти серйозне обличчя, але кутики губ самі поповзли вгору.

Максим теж усміхнувся.

— От бачиш.

— Що?

— Оце.

— Що "оце"?

— Ти знову сперечаєшся.

— Бо ти неправий.

— Ну звичайно.

Кілька секунд вони мовчали.

Марта дивилася вперед.

Їй було дивно.

Ще недавно будь-яка його репліка дратувала її до скреготу зубів.

А тепер вона ловила себе на тому, що чекає наступної.

Наче їй подобалося це їхнє безглузде перетягування каната.

— А ти завжди таким був? — раптом запитала вона.

Максим трохи нахилив голову.

— Яким?

— Ну....таким...-вона замислилася.— Самостійним.

Він на секунду замовк.