Глава 26. Ідея

Робота в кафе добігала кінця.

Хлопці вже збирали інструменти. Роман акуратно змотував кабелі, Сергій закривав валізу з обладнанням, а Влад ще раз перевіряв, чи всі чеки друкуються правильно.

— Ну що, Іване Петровичу, — Максим поклав долоню на новенький касовий термінал. — Давайте перевіримо.

— Давайте.

Бариста пробила перше замовлення.

— Один капучино... один круасан...

Каса тихенько пискнула.

Чек вискочив за секунду.

Потім ще один.

І ще.

— Ого... — усміхнувся Іван. — Працює швидше, ніж стара.

— Так і має бути.

Максим уважно стежив за екраном.

— Сергію, ще раз оплату карткою.

— Уже.

Термінал коротко пискнув.

— Прийнято.

— Готівкою.

— Є.

— Скасування.

— Готово.

Максим кивнув.

— Все. Можна запускати.

По обличчю власника кафе було видно полегшення.

— Чесно? Я переживав.

— Це нормально, — відповів Максим. — Для вас це нова система. За тиждень уже не згадаєте, як працювали без неї.

Іван усміхнувся.

— Саме тому я й дзвоню тільки тобі.

Марта стояла трохи осторонь із телефоном у руках.

Вона майже нічого не говорила.

Лише спостерігала.

Фотографувала.

Записувала короткі відео.

І дедалі більше ловила себе на думці, що техніка тут... не головне.

Головне — люди.

Вона швидко відкрила нотатки й записала:

"Не продавати обладнання. Показувати, як воно полегшує життя людям."

Поруч несподівано пролунав голос Максима.

— Що записуєш?

Вона навіть здригнулася.

— Ідею.

— Яку саме?

— Потім покажу.

— Чому потім?

— Бо вона ще не готова.

Максим усміхнувся.

— Не любиш ділитися секретами?

— Люблю.

— То кажи.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо скажу зараз, ти почнеш сперечатися.

— Я?

— Так.

— Я взагалі спокійна людина.

Марта подивилася на нього так, що він сам не стримав сміху.

— Добре, не дуже спокійна.

— От бачиш.

Вона заховала телефон у сумку.

— Коли буде готово, тоді й покажу.

Максим нічого не відповів.

Лише хитнув головою.

— Уперта.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— А мені все одно подобається.

Він тихо засміявся.

І саме в цей момент до них підійшов Іван із двома великими чашками.

— Так, молоді люди, сперечатися будете потім.

Спочатку кава.

— Та не треба... — почала Марта.

— Треба.

Іван поставив чашку перед нею.

— Це від закладу.

За терпіння.

— За яке терпіння? — здивувалася вона.

— Ви ж із Максимом працюєте.

Він усміхнувся так щиро, що Марта розсміялася.

— Тепер розумію.

Максим лише театрально закотив очі.

— І ви туди ж...

— Сину, — Іван поплескав його по плечу. — Я тебе вже років три знаю. Ти хороший хлопець, але характер у тебе...

Він зробив паузу.

— Скажімо так... не подарунок.

Марта ледве стримувала сміх.

Максим лише приречено зітхнув.

— Сьогодні всі вирішили мене виховувати?

— Ні, — усміхнувся Іван. — Просто правду кажемо.

Марта взяла чашку.

Кава була гарячою, із легкою карамельною ноткою.

Вона зробила маленький ковток і мимоволі заплющила очі.

— Смачно?

— Дуже.

— Це наш фірмовий рецепт, — з гордістю сказав Іван.

— Тоді я знаю, що стане першим відео.

Максим повернувся до неї.

— Яке ще відео?

Марта поставила чашку на стіл.

В її очах загорівся той самий вогник, який з'являвся щоразу, коли вона вигадувала щось цікаве.

— Я хочу зробити серію роликів.Не про вас, і не про техніку, в про людей. Про те, як маленькі сімейні заклади стають кращими завдяки вашій роботі. Це буде не просто  реклама. Це будуть життєві історії. Бо саме історії люди запам'ятовують.

Максим уважно слухав.

Не перебивав.

Лише коли вона закінчила, тихо запитав:

— І ти думаєш, це спрацює?

— Я не думаю.- Марта впевнено подивилася йому в очі.— Я знаю.

Уперше за весь день Максим не знайшов, що відповісти.

Він лише дивився на Марту й ловив себе на дивному відчутті.

Схоже, вона прийшла в його компанію не просто виконувати умови угоди.

Вона справді хотіла зробити її кращою.