Глава 25. Кафе

У кафе кипіло життя.

За великими вікнами люди поспішали у своїх справах, а тут, усередині, було тепло й затишно. Кавомашина рівномірно гуділа, раз за разом випускаючи клубочки пари. З кухні долинав запах свіжої випічки, ванілі й кориці. Десь дзенькнула чашка, офіціантка швидко пронесла тацю з ароматною кавою, а маленька дівчинка за крайнім столиком із серйозним виглядом намагалася зловити ложечкою шматочок морозива, яке вперто вислизало.

Марта навіть на мить забула, навіщо вони сюди приїхали.Їй подобалася така атмосфера.Жива справжня.Не така, як у великих мережевих закладах, де все було занадто ідеальним.

— Ось тут у нас буде нова касова зона, — пояснював Іван, показуючи на барну стійку. — А там хлопці вже щось чаклують із програмою.

Максим кивнув і лише на секунду зупинився, щоб оглянути зал.

Його погляд швидко ковзнув по всіх робочих місцях.

Наче він за кілька секунд перевірив усе.

— Романе! Як справи?

— Майже закінчили! — озвався хлопець у чорній футболці, навіть не відриваючись від ноутбука. — Зараз базу перенесемо й будемо тестувати.

— Резервну копію зробили?

— Звісно.

— Добре.

— А ти думав, ми без тебе зовсім пропадемо? — усміхнувся інший хлопець.

— Я думав, що ти обов'язково щось забудеш.

— Та образив...

— Не образив. Просто знаю тебе.

Усі засміялися.

Марта мовчки спостерігала, дивувало не те, що вони жартували ,а  дивувало, як вони це робили.

Без напруги, без страху сказати щось "не те".Університетський Максим, якого вона знала, любив бути в центрі уваги. Любив перемагати в будь-якій суперечці.А тут... Тут він уважно слухав кожного.

— Сергію, покажи, як підключив термінал.

— Дивись.

Максим присів навпочіпки біля стійки. Сергій пояснював, куди провели кабелі й чому обрали саме таке рішення.

Марта очікувала, що Максим одразу знайде до чого причепитися.Але він лише уважно вислухав.

— Нормально придумав. Так навіть акуратніше буде.

— Я ж казав! — усміхнувся Сергій.

— Не радій сильно. Якщо не запрацює — перероблятимеш.

— Та запрацює.

— От і перевіримо.

І знову жодного роздратування.

Лише спокійна робоча розмова.

— Марто.

Вона здригнулася.

— А?

— Чого стоїш? Працюй.

Вона здивовано кліпнула очима.

— Уже?

— А коли?

— Я думала, спочатку все встановите.

Максим заперечно похитав головою.

— Найцікавіше — це процес.Готовий результат є в усіх. А от те, як він народжується, люди бачать дуже рідко. Це й треба показати.

Марта на мить завмерла.

"Він... щойно сам сказав те, що я хотіла запропонувати?"

Вона швидко дістала телефон.

— Добре. Тоді працюємо.

Максим лише кивнув і повернувся до хлопців.

Марта почала знімати.

Спочатку загальні плани.

Потім руки Романа, який швидко друкував на клавіатурі.

Крупним планом — інструменти, кабелі, відкритий системний блок. Пару секунд — як бариста з цікавістю заглядає через стійку й жартує, що тепер головне не зламати кавомашину.Хлопці сміялися ніхто не позував.І саме це їй подобалося найбільше.Живі кадри завжди сильніші за постановку.Вона вже хотіла перейти до наступного ракурсу, коли випадково почула розмову Івана з Максимом.

— Слухай... Я ж тобі казав, що можу віддати половину зараз, а решту через місяць.

Максим навіть не задумався.

— Домовлялися після запуску — значить після запуску.

— Але ж...

— Іване Петровичу.

Він усміхнувся.

— Спочатку ви маєте переконатися, що все працює так, як потрібно. А вже потім будемо говорити про гроші.

Власник кафе лише похитав головою.

— Через таких, як ти, я ще вірю, що нормальні люди не перевелися.

Марта завмерла.

Вона машинально опустила телефон.

"Він міг узяти передоплату..."

"Міг наполягти..."

"Але навіть не спробував..."

Її погляд сам знайшов Максима.

Він уже стояв біля каси й уважно слухав Романа, ніби тієї розмови й не було.

І вперше за довгий час Марта відчула дивне, незвичне відчуття.Їй захотілося дізнатися про цього хлопця значно більше.Бо що далі...

То менше він був схожий на того самовпевненого мажора, якого вона знала в університеті.