Глава 24. Перша відверта розмова

Максим спокійно тримав кермо однією рукою.Марта краєм ока спостерігала за ним.

"Навіть не нервує..."

Вона ж, навпаки, не могла і досі повірити що це все реальність. Ще декілька днів тому у неї було купа проблем, а вже сьогодні в неї серйозна робота і почуття захищеності поряд з Максим.

Не знаючи як справитись з переживаннями Марта то поправляла рукав сорочки, то крутила ремінець сумки,то дивилася у вікно, то крадькома спостерігала за Максом.

І від цього сама починала злитися.

"Та перестань ти вже на нього дивитися..."

Наче відчувши її погляд, Максим усміхнувся.

— Ти довго будеш мене сверлити поглядом?

Марта швидко відвернулася.

— Тобі здалося.

— Уже хвилин десять "мені здається".

— Просто...

Вона замовкла.

— Просто що?

— Я думала, ти по-іншому водиш.

Максим здивовано глянув на неї.

— Як це по іншому?

— Ну...-вона знизала плечима.— Агресивніше.

— Ага...-Він засміявся.— Бо я ж страшний мажор на дорогій машині!

Марта зніяковіла

— Знову ти...

— Та не переживай. Я зовсім не образився.Просто цікаво .

Вона мовчала кілька секунд, потім все ж таки вирішила все роз'яснити і більше не повертатись до цього питання .  Тихо сказала:

— Якщо чесно...Я реально думала, що ти зовсім інший.

Максим не відповів одразу.

Лише ввімкнув покажчик повороту й спокійно перебудувався в іншу смугу.

— Більшість так думає.

— І тебе це не дратує?

— Колись дратувало.

— А зараз?

Він коротко знизав плечима.

— А зараз уже байдуже. Хто захоче — сам розбереться. Хто не захоче... То хоч головою об стіну бийся. Нічого не зміниш.

Марта задумалася. Його слова чомусь зачепили.

Вони були сказані так просто без пафосу.Без бажання викликати жалість. Наче людина вже давно змирилася з тим, що її оцінюють, навіть не знаючи.

— Я теж тебе неправильно оцінила...

— Ага. І перша яка не побоялась мені про це в очі сказати.

— І  що ти навіть не будеш казати "я ж казав"?

Максим усміхнувся.

— Буду.

— Ну?

Він повернув голову й ледь усміхнувся.

— Я ж казав.

Марта закотила очі.

— Нестерпний.

— Є таке.

Вона не витримала й засміялася.

— Ти спеціально мене бісиш?

— Це входить у мої посадові обов'язки.

— А в мої?

— Терпіти мене.

— У договорі такого не було.

— Бо я забув дописати.

— О, тепер усе зрозуміло.

Вони обоє розсміялися.

І ця коротка, майже дурнувата розмова раптом зробила в салоні якось... легко без напруги. Без взаємних шпильок. Без бажання довести одне одному, хто крутіший.

— До речі...-Максим першим порушив тишу.— Тарас сьогодні трохи дивний був.

— Трохи?-Марта пирхнула.— Він нормальний?

— Насправді дуже, просто любить язиком молоти.

— Видно.

— Але якби не він...-Максим на мить замовк.— Не було б все так організовано у нас на фірмі.

Марта повернулася до нього.

— Ви давно знайомі?

— Уже років шість.

— Тобто ще зі школи?

— Ні. Ми випадково познайомилися. Він тоді працював у сервісному центрі. Я приніс ноутбук.

— Поламаний?

— Та ні. Я сам його поламав.

Марта голосно засміялася.

— Серйозно?

— Хотів почистити. Подивився відео на YouTube.

Подумав: "Та що там складного?" Розібрав його, а назад...-Він безпорадно розвів однією рукою.— Зібрати не зміг.

Марта вже сміялася так, що аж сльози виступили на очах.

— Ти?

— А що?

— Я думала, ти народився з викруткою в руках.

— Та де там. Тарас мені ще довго згадував.Каже: "Якби ти ще трохи покрутив, то приніс би мені ноутбук у пакеті."

Марта витирала сльози від сміху. І раптом спіймала себе на дивній думці.

"Мені з ним... легко."

Настільки легко, що вона навіть забула, що ще кілька днів тому не могла спокійно чути його голос. І це трохи лякало.Бо вона не любила змінювати свою думку про людей.Особливо так швидко.Але, схоже... Максим уперто ламав усі її уявлення про нього.

— Приїхали.

Його голос повернув її до реальності.

Перед ними стояла сучасна двоповерхова будівля з великими панорамними вікнами.Над входом висіла новенька вивіска:

"Family Coffee".

Біля дверей їх уже чекав усміхнений чоловік років сорока.Він одразу пішов назустріч.

— Максим! Нарешті! Добре, що приїхав.-Потиснув йому руку.Потім перевів погляд на Марту.— А це?..

Максим на мить затримав на ній погляд.

І сам не зрозумів, чому йому так захотілося представити її... якось по-особливому.Але стримався.Лише спокійно сказав:

— Це Марта. Від сьогодні відповідає за рекламу й розвиток наших соцмереж.Тож якщо побачите камеру — не лякайтеся.

Марта усміхнулася.

— Обіцяю, невдалі кадри видалятиму.

Чоловік засміявся.

— Оце вже мені подобається.

Ну що, ходімо. Хлопці вже зачекалися.

Марта глибоко вдихнула.

І, сама того не усвідомлюючи, зробила ще один маленький крок у зовсім нове життя.