Глава 21. Перший робочий день

Через два дні після операції бабусі у Марти мав бути перший робочий день.Після всіх переживань пов'язаних з бабусею Марта дозволила собі видихнути. Відпочити від всіх переживань. Вона проспала всю ніч і вранці коли зазвонив будильник навіть не відкривши очі просто навпомацки потягнулася до тумбочки й вимкнула той клятий звук.

— Ну ні... Ще п'ять хвилин...

П'ять хвилин перетворилися б на годину, якби не телефон.

На екрані висвітилося:

Максим.

— Та ти знущаєшся... — пробурмотіла вона й прийняла виклик.

— Доброго ранку.

Його голос був занадто бадьорим для соьмої ранку.

— Кому доброго, а кому й ні.

— Уже встала?

— Максиме...

— Це не відповідь.

— Я тебе вже ненавиджу.

На тому кінці почувся тихий сміх.

— Це я вже чув.

— І ще не раз почуєш.

— Через сорок хвилин буду біля твого будинку.

Марта різко сіла на ліжку.

— Стоп. Що? Ми так не домовлялись. Здається ми  домовлялися, що я сама приїду.

— Не домовлялися.

—  Домовлялися.

— Ні.

— Так.

— Марто...

Вона вже знала цей тон. Спокійний але занадто упертий. Цей тон означав що вже все давно вирішено і як би вона не заперечувала буде так як задумав Макс. Без жодного шансу його переконати.

— Через сорок хвилин.

І він поклав слухавку.

— От же ж...- вона сердито кинула телефон на ковдру.— Командир  мені знайшовся.

За двадцять хвилин Марта вже стояла перед дзеркалом.

Вона відкрила шафу оглянула вміст. Так речей було не багато  але вирватись вона не збиралась. Обрала джинси, світлу рубашку та чорні кеди. Оглянула себе в дзеркалі.

— Нормально.

Хоча всередині все одно було неспокійно.

"А якщо я нічого не зможу? Якщо його працівники подумають, що мене взяли тільки через жалість? Якщо я все зіпсую?"

Вона глибоко вдихнула.

— Спокійно. Це просто робота. Ти з усім впораєшся.

Так сама себе настроїла на позитив.

Рівно через сорок хвилин біля будинку тихо зупинилася темно-сіра Skoda Octavia.

Максим навіть не встиг натиснути на сигнал.Марта вже стояла біля під'їзду.

Він вийшов із машини.

На секунду завмер.

— Що?

— Нічого.

— Чого дивишся?

— Та так...

Вона примружила очі.

— Максим.

— Га?

— Кажи вже.

Він потер долонею потилицю.

— Тобі... пасує ця сорочка.

Марта розгублено кліпнула.

Такого вона точно не чекала.

— Це був комплімент?

— Не звикай.

Вона фиркнула.

— Я вже подумала, що тебе підмінили.

— Сідай. Запізнимося.

Перші десять хвилин вони їхали мовчки.

По радіо тихо грала музика.

Максим дивився на дорогу.

Марта — у вікно.

"Ну скажи хоч щось..." — подумав він.

"Тільки не починай розмову..." — подумала вона.

І обоє ледь не засміялися зі своєї впертості, хоча жоден цього не показав.

Нарешті Максим не витримав.

— Нервуєш?

—  Зовсім ні.

— Брешеш.

— Ну добре нервую, але трохи.

— Це нормально.

— Для тебе, може, й нормально.А я взагалі не розумію, що сьогодні робитиму.

Максим коротко усміхнувся.

— Якщо чесно...

— Що?

— Я теж.

Вона повернула голову.

— У сенсі?

— Я ще ніколи нікого не брав на таку посаду.

Марта здивовано витріщилася на нього.

— Серйозно?

— Ага.

— Тобто ми обоє не знаємо, що робимо?

— Саме так.

Вона несподівано засміялася.Щиро. Вперше за останні кілька днів.  Максим сам не помітив, як усміхнувся у відповідь.

"Оце вже більше схоже на ту Марту..." — майнула думка.

Офіс компанії був зовсім не таким, як вона уявляла.Світле приміщення. Нічого зайвого, все дуже лаконічно. Скляні перегородки.

Кілька великих столів.Монітори.Кабелі . На стіні — логотип компанії. У кутку була міні кухня. Там був невеликий холодильник, кавомашина,у плетеній корзині лежало печиво. 

— Доброго ранку!

Першим до них підійшов чоловік років тридцяти.

Високий, бородатий, у синій футболці та джинсах.

Він усміхався так, ніби знав Марту вже сто років.

— Ти, мабуть, Марта.

— Так.

— Я Тарас.

Марта простягнула руку.

— Дуже приємно.

Тарас усміхнувся ще ширше.

Потім нахилився трохи ближче й тихо сказав:

— Якщо цей зануда буде тебе діставати...-

Він кивнув у бік Максима.— Кажи мені.Я його швидко поставлю на місце.

Максим лише закотив очі.

— Почалося...

Марта не втрималася й тихенько засміялася.

"Добре... Принаймні тут є нормальні люди..." — промайнуло в голові.

І вона ще не знала, що вже за п'ять хвилин Максим покаже їй сторінку компанії в Instagram.

І саме тоді вона зрозуміє: роботи тут набагато більше, ніж вона могла уявити.