Глава 20. Відповідь

Максим прокинувся ще до будильника.

За вікном тільки починало світати.

Він кілька секунд лежав, дивлячись у стелю.

Сну майже не було.

На телефоні висіло кілька непрочитаних повідомлень від працівників.

Один клієнт переносив запис.

Постачальник підтвердив доставку деталей.

Максим швидко всім відповів. Таким чином вивільнив собі трохи вільного від роботи часу.

Робота могла  зачекати.

Сьогодні було важливіше інше.

Він узяв із шафи невеликий паперовий пакет.

Учора ввечері дорогою додому зайшов у магазин.

Купив для бабусі Марти домашнє печиво без цукру, яке порадила продавчиня а також апельсиновий сік. Зібравшись вирішив їхати в лікарню щоб якнайшвидше почути відповідь Марти.

По дорозі купив невеликий букет ромашок.

Не троянд чи якихось екзотичних квітів, а саме ромашок. Чомусь йому здалося, що вони їй сподобаються.

— Якщо вона зараз пожене мене разом із цими ромашками... буде навіть заслужено, — тихо посміхнувся він сам до себе.

Біля лікарні Максим зупинився, але не поспішав заходити. Дивився на людей, які виходили й заходили крізь автоматичні двері.  У таких місцях життя завжди відчувалося по-іншому.Тут люди переставали бігти. Бо раптом розуміли, що найдорожче — це зовсім не гроші.

Він стиснув пакет у руці й нарешті зайшов усередину. Марта сиділа в кінці коридору, одна.

На тій самій лавці, де він бачив її вчора,наче і не їздила додому. Лише інший одяг на ній свідчив про те що все ж таки вона була вдома. Марта дивилась перед собою , і була ніби не тут.

Максим підійшов так тихо, що коли він заговорив то Марта здригнулась .

— Привіт.

Обернулася. Кілька секунд просто дивилася на нього. Без злості і без усмішки, просто дивилась.

— Привіт.

Голос був тихим.Незвично спокійним.

— Як бабуся?

— Спить.

Максим кивнув.

Присів поруч.

Між ними знову запала тиша.

Тільки цього разу вона була іншою.

Не гострою.

Швидше... втомленою.

— Я не прийшов тиснути на тебе, — сказав він нарешті.

— Знаю.

— Якщо твоя відповідь «ні»... я її прийму.

Марта опустила очі і повільно відкрила сумку.

Дістала з неї папку.

Максим затамував подих.Вона мовчки простягнула її.Він обережно взяв, відкрив.

Відразу перегорнув на останню сторінку, там стояв її підпис. Максим ще раз подививсяа, а потім замружив очі і ще раз подивився. Наче боявся, що йому здалося.Потім повільно підняв очі.

— Ти...

Марта не дала йому договорити.

— Я ненавиджу тебе.

Він не стримав усмішки.

Тієї самої, ледь помітної.

— Це не страшно.

Вона фиркнула.

— Не радій завчасно.

— І не думав.

— Я погодилася тільки через бабусю.

— Я знаю.

— Не через тебе.

— І це знаю.

— І не думай командувати мною.

Максим тихо засміявся.

— Марто...

— Що?

— Ти ще навіть працювати не почала, а вже сперечаєшся з начальником.

Вона закотила очі.

— Бачиш?  Ти уже мене дратуєш.

— Це, мабуть, моя суперсила.

Марта вперше за останні дні ледь усміхнулася.

Ледь-ледь.

Але Максим це помітив.

І чомусь саме ця маленька усмішка здалася йому набагато ціннішою за будь-яку перемогу.

Він акуратно сховав договір у теку.

Підвівся.

—  Ходімо.

— Куди?

— До адміністрації лікарні.

— Навіщо?

— Треба оплатити операцію, обговорити всі нюанси.

Марта теж підвелася.

— Я сама...

Максим лише глянув на неї.

— Пам'ятаєш, що написано в договорі?

Вона насупилася.

— Що саме?

— «Працівник зобов'язується слухати керівника в робочих питаннях».

— Це був нечесний пункт.

— Але ти його підписала.

Марта важко зітхнула.

— От же ж...

Максим усміхнувся ширше.

— Ходімо, помічнице.

Вона похитала головою, але пішла поруч.

І вперше за багато днів їй стало трохи легше дихати.

Попереду було ще багато труднощів.

Але саме цього ранку вони зробили перший крок назустріч тому, що згодом змінить їхні життя назавжди.