Глава 19. Найважче рішення

Марта вийшла з лікарні, міцно притискаючи до грудей папку з договором.

Надворі вже сутеніло.

Ліхтарі один за одним спалахували вздовж дороги, розливаючи по мокрому асфальту тепле жовте світло.

Після обіду пройшов дощ.

Повітря стало прохолоднішим.

Пахло мокрою землею.

У будь-який інший день Марта неодмінно звернула б на це увагу бо любила такі вечори.

Коли місто ніби трохи стихає після метушні.

Коли можна повільно йти, слухати музику в навушниках і ні про що не думати просто насолоджуватися чистим повітрям.

Сьогодні ж думки не замовкали ні на секунду.

Вона навіть не пам'ятала, як дійшла до автобусної зупинки. Не пам'ятала, як сіла в маршрутку.

Лише тоді, коли водій різко загальмував на світлофорі, Марта ніби прокинулася. Ніби повернулась в реальність.Опустила очі на теку.

Повільно відкрила її. Знову перечитала  акуратно надрукований текст. Все було без помилок без жартів. Усе офіційно.

Вона гірко посміхнулася.

— Дурень...- Тихо прошепотіла. І сама не зрозуміла, кого мала на увазі.

     Квартира зустріла її тишею. Марта скинула кросівки просто в коридорі і навіть не поправила їх, як робила завжди. Кинула сумку на диван. Зайшла на кухню.Увімкнула чайник.Потім вимкнула. Їсти не хотілося.Усередині все стислося в тугий вузол. Вона знову дістала договір. Почала читати кожен пункт уважніше.Максим усе передбачив.Офіційне працевлаштування. Повний робочий день. Оплачувана відпустка. Медичне страхування. Навіть компенсація проїзду.

— Та ти що... зовсім вже?..

Вона нервово засміялася.

Наче він справді шукав собі працівника.

А не придумував спосіб допомогти їй.

Перед  Мартою знову постало його обличчя-спокійне, серйозне.Без звичних насмішок.

— «Ніякої жалості. Тільки робота».

— Брехун... — прошепотіла вона.

І чомусь на очах знову виступили сльози.

Годинник показував майже десяту вечора, коли задзвонив телефон.

— Алло?

— Онуцю, ти де?- схвильовано запитала бабуся.

Марта миттєво випрямилася,наче ба була перед нею

— Ба? Чому ти телефонуєш? Тобі ж треба відпочивати.

— Я прокинулася, а тебе немає.

— Я... Вже вдома. Ти спала і я  вирішила трохи перепочити.

На тому кінці запала тиша.

Потім бабуся дуже тихо запитала:

— Ти плакала?

Марта міцно заплющила очі.

— Ні.

— Марто..Марто.

Вона знала цей голос і ясно уявила як бабуся зараз похитала головою. Її було неможливо обдурити.

— Ну гаразд. Трошки...

— Через гроші?

Марта нічого не відповіла.

— Доню...

— Ба...

Голос затремтів.

— Я не знаю, що робити...

Вона нарешті дозволила собі заплакати.

Тихо.

Без ридань.

Сльози просто котилися по щоках одна за одною.

— Я вже все перепробувала...

Продала майже все.

Банки відмовили.

Ніхто не може допомогти...

Я не знаю...

Я просто не знаю...

На тому кінці дроту було тихо.

Потім бабуся сказала слова, яких Марта зовсім не чекала.

— Якщо є людина, яка простягнула тобі руку... не відштовхуй її. Але рішення за тобою .

Марта завмерла.

— Звідки ти...

— Я ж бачу більше, ніж ти думаєш.

Вона пригадала.

Максим приходив у палату.

Приносив фрукти.

Розмовляв із бабусею, поки Марта ходила до лікаря.

Невже...

— Він хороший хлопець, — тихо продовжила бабуся.

— Ба, ти ж його майже не знаєш.

— Я прожила життя  і бачу те чого ти ще не помічаєш . І ще.....,я бачила, як він дивився на тебе.

Марта мовчала.

Серце почало калатати швидше.

— Так не дивляться на чужих людей.

— Це не те...

— Може, ще не те.

Але колись може стати.

Марта опустила голову.

— Я не хочу бути комусь винною...

— Якщо людина допомагає від щирого серця, це не завжди борг.

Іноді це просто шанс.

Шанс, який життя дає лише раз.

Після розмови Марта ще довго сиділа на кухні.

Перед нею лежав договір.

Поруч — ручка.

Вона кілька разів брала її до рук.

І щоразу відкладала назад.

Гордість кричала:

«Не смій!»

Страх шепотів:

«А якщо не встигнеш?..»

Перед очима знову постало обличчя бабусі.

Її тепла усмішка.

Її зморшкуваті руки.

Її слова:

«Не відштовхуй руку, яку тобі простягають...»

Марта витерла сльози.

Повільно відкрила договір на останній сторінці.

Довго дивилася на порожній рядок для підпису.

Потім узяла ручку.

Рука тремтіла так сильно, що перша літера вийшла кривою.

Вона поставила свій підпис.

І в ту ж секунду зрозуміла...

Назад дороги вже немає.