Глава 17. Гордість теж має ціну

Марта повільно вийшла з лікарняної палати й обережно причинила за собою двері.

Бабуся нарешті заснула.

Вперше за цілий день.

Вона кілька хвилин стояла, спершись спиною до холодної стіни, і просто дивилася в підлогу.

Сил майже не залишилося.

Хотілося хоча б на хвилину вимкнути думки.

Не думати про лікарню.

Не думати про гроші.

Не думати про те, що кожна година має значення.

Вона  зробила все, що могла.

Продала мамині сережки річ яка була дуже цінною для неї. Також віднесла до колекціонера  старий годинник батька, який колись берегла як найдорожчу пам'ять.

Обдзвонила  всі можливі банки. Навіть повиставояла на продаж речі які мали хоч якусь фінансову цінність. Але все одно потрібної суми не було.

Не вистачало надто багато.

Марта заплющила очі.

— Ну чому... — прошепотіла вона. — Чому саме зараз?..

— Бо життя ніколи не питає, коли тобі зручно.

Вона різко розплющила очі. Бо думала що після її відмови в нього відпало будь яке бажання їй допомагати.

 Але Максим стояв за кілька кроків. 

У джинсах, темній футболці й легкій куртці, перекинутій через плече.

У руках — два паперові стаканчики з кавою.

— Ти мене вже лякати починаєш, — втомлено сказала Марта.

— Не хотів.

Він простягнув їй один стаканчик.

— Тримай.

— Не треба.

— Це просто кава.

— Я сказала — не треба.

Максим не став наполягати.

Поставив стаканчик на підвіконня.

— Як бабуся?

Марта мовчала.

— Лікар сказав, що часу майже немає... — нарешті тихо відповіла вона.

Її голос був таким тихим, що Максим ледве почув.

— Мені шкода...

— Не треба.

— Що?

— Не треба мене жаліти.

Вона різко підняла на нього очі.

У них стояли сльози.

Але плакати вона собі не дозволяла.

— Усі останні дні тільки й роблять, що жаліють. Лікарі. Сусіди. Знайомі. Ніби від цього стане легше.

— Я не жалію тебе.

— А що тоді?

Максим зробив крок ближче.

— Я хочу тобі допомогти.

Марта коротко засміялася.

Гірко.

— Знову починається...

— Так.

— Максиме...

— Дай договорити. Що в тебе за звичка робити завчасно висновки ?!!

Вона схрестила руки на грудях.

— Добре. Говори.

— Я знаю, що ти сама не збереш ці гроші.

— Зберу.

— Давай будемо реалістами. Не встигнеш.

Ці два слова різонули сильніше, ніж вона очікувала.

Бо вони були правдою, саме тому їй стало так боляче.

— Це не твоя проблема.

— Уже моя.

— Хто це сказав?

— Я.

Марта роздратовано похитала головою.

— Ти взагалі себе чуєш? Ми навіть не друзі. Ми більшу частину часу сперечаємося. Ти постійно мене доводиш. Я тебе ледве терплю. І після всього цього ти приходиш сюди й кажеш, що це твоя проблема?

Максим мовчав.

Він не відводив погляду.

Не перебивав.

Чекав, поки вона скаже все, що накопичилося.

— Я не хочу бути нікому винною, — тихо промовила Марта вже зовсім іншим голосом.

—  Пречудово тебе розумію.

— Ні, не розумієш.

— Розумію.

— Ні!

Її голос луною розлетівся порожнім коридором.

Кілька людей озирнулися.

Марта одразу опустила очі і понизила тон.

Їй стало соромно.

— Після смерті батьків... — прошепотіла вона. — Ми з бабусею виживали самі. Ніхто нам нічого не подарував. Ми не просили. Не благали. Ми справлялися самі.- вона ковтнула клубок у горлі. — І зараз я теж хочу впоратися сама...

Максим повільно видихнув.

— А якщо ціна цієї гордості буде занадто високою?

Марта мовчала.

— Якщо через неї ти втратиш людину, яка замінила тобі всю сім'ю?

Вона різко заплющила очі.

— Не треба...

— Треба.

— Максе...

— Подивися на мене.

Вона не хотіла.

Але все ж підняла голову.

— Я не пропоную тобі милостиню.

— А що тоді?

Максим дістав із кишені акуратно складений аркуш .

Поклав його на підвіконня між ними.

— Я пропоную угоду.

Марта насторожено подивилась спочатку на аркуш потім на Макса.

— Яку ще угоду?

— Прочитаєш.

— Що це?

— Поки що лише ідея.

Вона взяла аркуш до рук.

Не відкриваючи.

Лише дивилася на нього.

Серце чомусь почало битися швидше.

Вона ще не знала, що написано всередині.

Але вже відчувала: після цього її життя вже не буде таким, як раніше.