Глава 16. Я не візьму ці гроші

Наступного ранку Марта прокинулася від дзвінка будильника.

Точніше, від третього дзвінка.

Перші два вона навіть не почула.

Останні кілька днів злилися для неї в один довгий виснажливий день. Лікарня яку вона терпіти не могла .Документи, розмови з лікарями. Дзвінки до банків в пошук грошей. Декілька дзвінків до старих друзів батьків які перший час підтримували Марту і казали щоб зверталась до них в разі чого. Але всі як один говорили що не мають таких грошей .

Але найбільше виснажував постійний страх.

Страх, який не відпускав ні вдень, ні вночі.

Навіть уві сні вона не могла розслабитись ,вона боялась що якщо відпустить цю ситуацію то тоді вже не зможе бути максимально зібраною.

Вона відкрила очі й кілька секунд дивилася в стелю.

Намагаючись зрозуміти, який сьогодні день.

Потім усе згадала.

І серце знову стиснулося.

Наче хтось навмисно нагадував:

"Проблема нікуди не зникла."

У лікарню Марта приїхала ще до дев'ятої ранку.

По дорозі купила бабусі улюблений йогурт і маленьку упаковку галетного печива.

Хоч лікарі й дозволяли їй їсти зовсім небагато.

Дурниця.

Але Марті хотілося хоч чимось потішити бабусю.

— Знову не спала?

Запитала бабуся, щойно побачила її.

— Спала.

— Марто у мене проблеми з серцем , а не з очима.

— Трішки спала.

— Оце вже більше схоже на правду.

Навіть зараз бабуся намагалася жартувати.

І саме це розривало серце найбільше.

Бо Марта бачила, як вона переживала. Не за себе, за неї, що завдала їй клопоту. Як вона змарніла і постаріла буквально за кілька днів.

Як ховає власний страх за усмішкою.

Близько обіду лікар знову говорив про аналізи, обстеження. Про те що якнайшвидше потрібно зробити операцію щоб був якнайкращий результат.

І кожне його слово звучало для Марти як нагадування: часу майже не залишилося.

Коли вона вийшла в коридор, голова вже гуділа від втоми.

Хотілося просто сісти.

Заплющити очі.

І хоча б п'ять хвилин ні про що не думати.

— Привіт.

Марта завмерла.

Цей голос вона впізнала одразу.

Навіть не повертаючись.

— Тільки не ти.

Тихо пробурмотіла вона.

І лише тоді озирнулася.

Максим стояв біля вікна.

У темній футболці.

З паперовим стаканчиком кави в руках.

Наче був тут уже давно.

— І тобі привіт.

Сказав він спокійно.

Марта відчула нову хвилю роздратування. Але не на нього, на себе і на ситуацію в якій вона думала не зможе нічого зробити.

— Що ти тут робиш?

— Приїхав поговорити.

—  Це не найкращий момент.

— Знаю.

— Тоді їдь додому. Чи тобі подобається бачити мене безпомічною.

Максим мовчки дивився на неї.

І це дратувало її ще більше. Бо він зараз був надто серйозним.

— Марто.

— Що?

— Скільки потрібно на операцію?- Макс запитав хоча вже все знав і про вартість і про реабілітацію після і про лікаря який буде оперувати.

Вона різко напружилася.

—  Це не твоя справа.

— Скільки?

— Максиме...

— Просто скажи.

— Навіщо?

— Бо я хочу допомогти.

Марта коротко нервово засміялася.

Так сміються люди, яким зовсім не смішно.

— Допомогти? Серйозно? Для тебе це що розваги такі??

— Мені здається ти не розумієш всієї серйозності ситуації. Я справді можу допомогти.

— Чим?

— Грошима.

На кілька секунд коридор ніби завмер.

Марта дивилася на нього.

І не могла повірити в почуте.

—  Ні.

Відповідь прозвучала одразу.

Навіть занадто швидко.

— Марто...

— Ні.

— Ти навіть не дослухала.

— І не хочу слухати.

Усередині почала підійматися образа. Гаряча та болюча. Вона знала, що Максим не хотів її образити. Знала.

Але все одно було боляче.

Бо виходило, що вона настільки жалюгідна?

Настільки безпорадна?

Що її треба рятувати?

— Я не благодійний проєкт в який ти можеш вкладатись щоб бути таким добреньким.

Тихо сказала вона.

— Я такого й не казав.

— Але подумав.

— Ні.

— Так.

Очі почали пекти.

І Марта зненавиділа себе за це.

Бо не хотіла плакати.

Особливо при ньому.

— Я сама впораюсь.

Сказала вона вперто.

Хоч сама вже не вірила у власні слова.

Максим подивився на неї довго.

Уважно.

Наче бачив трохи більше, ніж вона показувала.

— Ні.-Тихо відповів він.— Не впораєшся.

І саме ця фраза влучила найболючіше. Бо він був правий. Але Марта просто не хотіла приймати той факт що самій її не впоратись.

Вона відвернулася до вікна.

Щоб він не побачив сліз.

Щоб не побачив, як сильно їй страшно.

А Максим стояв поруч і вперше не намагався перемогти в суперечці. Він просто дав їй час все обдумати. 

Бо знав:

найважча розмова між ними тільки починається.