Глава 15. Рішення

Дорога додому пройшла як у тумані.

Максим навіть не пам'ятав, як доїхав до своєї квартири.

Перед очима весь час стояло обличчя  Марти.

Не тої Марти, яка дивилася на нього з викликом.

Не тої, яка постійно сперечалася.

Не та, яка могла однією фразою зіпсувати йому настрій на пів дня.

А зовсім інша-заплакана, виснажена, налякана.

І від цього спогаду всередині щось неприємно стискалося.

Наче хтось повільно затягував вузол десь у грудях.

Вдома було  занадто тихо.

Максим кинув ключі на тумбочку.

Зняв куртку,кинув на диван. Не було сили розставляти зразу все місцях.

Увімкнув світло на кухні.

І автоматично відкрив холодильник.

Потім закрив.

Навіть не подивившись, що там було.

Їсти не хотілося зовсім.

Хоча він не їв майже весь день.

Він зробив собі кави.

Гарячої і дуже міцної,щоб збадьоритись і добре обдумати як вчинити далі.

Сів за стіл.

І втупився в чашку.

Пара повільно піднімалася вгору.

А думки все одно поверталися до лікарні.

До Марти.

До її тремтячого голосу.

До слів:

"Я вже одного разу втратила сім'ю..."

Ця фраза ніяк не виходила з голови.

Максим провів долонею по обличчю.

І важко видихнув.

— Блін...

Тихо сказав сам собі.

Вперше за довгий час він почувався безсилим.

А це відчуття він ненавидів.

Він підвівся.

Підійшов до вікна.

За склом падав дощ.

Ліхтарі розмивалися в калюжах золотими плямами.

Місто жило своїм життям.

Трохи згодом Максим сидів за кухонним столом кава давно охолола. Ноутбук стояв відкритий. На екрані миготіли повідомлення від клієнтів, нові замовлення, якісь робочі питання. Зазвичай він відповідав швидко без затримок. А зараз навіть не читав.

Вперше за довгий час робота його не цікавила.

У голові була тільки вперте дівчисько на ім'я  Марта. А якщо бути точним то її очі. Такі заплакані та такі втомлені. 

Повні такого відчаю, що від одного спогаду ставало не по собі. Він ніколи не бачив її такою розбитою. Ніколи. Навіть коли вони сварилися.Навіть коли вона злилася.

Навіть коли хотіла вбити його поглядом просто посеред університетського коридору.

У Марти завжди була якась внутрішня сила.

Вона могла бути різкою. Могла бути впертою.

Іноді нестерпною.

Але сильною.

Сьогодні цієї сили майже не залишилося.

Ніби останні кілька днів витягнули з неї все.

Максим відкинувся на спинку стільця і потер очі.

Перед ним знову постала картина з лікарні.

Марта сидить біля вікна.

Міцно стискає в руках документи.

Намагається не заплакати.

Намагається триматися.

Але все одно ламається.

А потім її тихе:

— Я не витримаю ще раз...

Саме ця фраза засіла в голові найбільше.

Бо він знав, що вона говорила не тільки про бабусю.

Вона говорила про батьків.

Про той біль, який носила в собі весь цей час.

Про страх знову залишитися самій.

І раптом Максим усвідомив, що вперше думає про неї не як про дівчину, яка його дратує.

Не як про суперницю в словесних перепалках.

А як про людину.

Близьку людину.

Від цієї думки він навіть насупився.

Наче сам собі не хотів у цьому зізнаватися.

Телефон коротко пискнув.

На рахунок надійшла чергова оплата від клієнта.

Максим автоматично відкрив банківський додаток.

Погляд ковзнув по цифрах. Грошей вистачало, їх було навіть більше.

Після операції залишилася б ще значна сума, якою можна було оплатити реабілітацію у якомусь  профільному санаторії

Він повільно відклав телефон.

І кілька хвилин просто сидів у тиші.

Слухаючи, як за вікном барабанить дощ.

Його бізнес ніколи не був просто захопленням.

Багато хто в університеті вважав, що Максим живе за рахунок багатих батьків.

Йому навіть смішно було це слухати.

Так, батько був власником будівельної компанії.

Так, у сім'ї були гроші.

Але свою справу Максим створив сам.

Без чиїхось зв'язків.

Без допомоги батька.

Без "татових грошей".

Ще на другому курсі він почав підробляти налаштуванням програмного забезпечення.

Спочатку для знайомих.

Потім для невеликих компаній.

Потім з'явилися серйозніші замовлення.

Клієнтів ставало більше.

Знайшлися хлопці, які працювали разом із ним.

І поступово маленька підробітка перетворилася на справжню справу.

Саме тому гроші були.

Він їх заробив сам.

І тепер питання стояло зовсім не в грошах.

Питання було в Марті.

Максим навіть усміхнувся.

Ледь помітно.

Втомленоі знав що просто так Марта не візьме гроші.

Він був впевнений на сто відсотків.

Марта швидше влаштується на три роботи.

Продасть телефон, ноутбук можливо якісь свої прикраси . Спробує взяти кредит .

Але просто так допомогу не прийме.

Бо гордість для неї означала занадто багато. 

Для себе Макс вирішив ще в лікарні що однозначно він не залишить Марту саму в тяжкій ситуації Незалежно від того, що вона скаже.

Незалежно від того, як сильно буде злитися.

Незалежно від того, чи подякує колись.

Допоможе і крапка.Залишалося придумати лише спосіб, як змусити її погодитися.

І саме тоді в голові почав формуватися план. Трохи дивний і можливо навіть трохи божевільний.

Але чомусь Максим був майже впевнений, що це єдиний варіант, на який Марта зрештою погодиться.