Глава 14. Не така, як завжди

Максим сидів у машині біля лікарні вже хвилин п'ятнадцять.Тихий дощ барабанив по автомобілю. Максим весь цей час не міг зрозуміти, навіщо приїхав.Точніше,  він все розумів.Але не хотів собі в цьому зізнаватися.Він заглушив двигун.Потім знову ввімкнув.Знову заглушив.Постукав пальцями по керму.Подивився на вхід до лікарні.І важко видихнув.

— Та що  це зі мною таке...

Пробурмотів він.

Якби ще місяць тому хтось сказав йому, що він сидітиме під лікарнею через дівчину, яка постійно його посилає, він би сміявся хвилин десять.А зараз було не смішно.Зовсім.Перед очима весь час стояло обличчя Олесі.Її голос.Слова про складну і недешеву  операцію  бабусі. Про те, що Марта залишилася сама.

І чомусь саме останнє зачепило найбільше.

Бо раптом він зрозумів одну річ.У нього завжди був хтось.Так, із батьком стосунки складні.Так, вони постійно сперечаються.

Але батько є.Мама є. Сестра є. Дім є.Підтримка є.

Якщо завтра щось станеться — він не залишиться сам.

А Марта...

У Марти після смерті батьків залишилася лише бабуся.

Одна людина.Одна-єдина.

І тепер навіть її вона могла втратити.

Від цієї думки стало якось важко дихати.

Наче щось тиснуло на груди.

Максим потер обличчя долонями.

Потім нарешті вийшов із машини. У лікарні пахло ліками. Чимось стерильним. Холодним.І від цього запаху одразу ставало не по собі.По коридорах ходили медсестри.Десь плакала дитина.Десь хтось голосно розмовляв телефоном.Але загалом тут панувала якась особлива тиша.

Лікарняна.

Тривожна.

Наче кожна людина всередині чекала якихось новин.Добрих або страшних. І ніхто не знав яких саме.Марту він побачив не одразу.Спочатку пройшов повз відділення.

Потім повернувся.

І лише тоді помітив її біля великого вікна в кінці коридору.

Вона сиділа на пластиковому стільці.Маленька.

Втомлена.Якась зовсім не схожа на себе.

Перед нею лежала папка з документами.

Поруч стояв майже порожній стаканчик із холодною кавою.

А сама Марта дивилася кудись у підлогу.

Наче взагалі нічого навколо не бачила.

У Максима раптом защеміло всередині.

Бо він ніколи не бачив її такою.

Зазвичай вона була схожа на маленький ураган.

Готова сперечатися.Злитися.Оборонятися.

Кидати колючі фразочки.

А зараз...

Зараз від того урагану майже нічого не залишилося.

Лише втомлена дівчина з червоними від безсоння очима.

Максим повільно підійшов ближче.

— Привіт.

Марта здригнулася.

Підняла голову.

І кілька секунд просто дивилася на нього.

Наче не могла зрозуміти, справді він тут чи їй здалося.

— Що ти тут робиш?

Голос був тихий.Захриплий.

Наче вона давно не говорила.Або багато плакала.

І від цієї думки Максиму стало не по собі.

— Приїхав побачити тебе.

Марта гірко усміхнулася.

— Навіщо?

— Не знаю.Чесно.

Вона подивилася на нього уважно.

Довго.Наче шукала підступ.Черговий жарт.Пастку.Щось.

Але вперше Максим нічого не грав.

Не жартував.

Не кривлявся.

Просто стояв поруч.

— Олеся сказала?

Тихо запитала Марта.

— Так.

Вона кивнула.

І знову опустила очі.

Кілька секунд вони мовчали.

І ця тиша була дивною.

Але не незручною.

Швидше сумною.

— Як бабуся?

Обережно запитав Максим.

І саме це питання остаточно зламало те, що Марта тримала всередині кілька днів.

Вона різко видихнула.

Наче повітря закінчилося.

Подивилася кудись убік.

Стиснула губи.

Намагаючись стриматися.

І не змогла.

Очі миттєво наповнилися сльозами.

Максим застиг.

Бо вперше бачив, як вона плаче.

І чомусь це виявилося набагато болючіше, ніж він очікував.

— Марто...

— Все погано.

Ледь чутно сказала вона.

І сльоза скотилася по щоці.

Потім ще одна.

— Дуже погано. Я не знаю, що робити. Не знаю...

Голос тремтів.Ламався.І кожне слово звучало так, ніби давалося їй через силу.

— Лікар каже, що потрібна операція.Терміново.

Розумієш?Терміново...

Вона нервово витерла сльози.

Але вони з'являлися знову.

І знову.

— А грошей немає.Я все порахувала.Усе.Кредити.

Заощадження.Все, що залишилося після батьків.

Навіть якщо продати буквально все...Все одно не вистачить.

Її плечі здригнулися.

І вперше за весь час Максим побачив не сильну Марту.

Не вперту Марту.

Не дівчину, яка всіх відштовхує.

А налякану онуку.

Яка просто боїться втратити останню рідну людину.

— Я вже одного разу втратила сім'ю...

Прошепотіла вона.

— Я не витримаю ще раз.

Не витримаю...

І в той момент щось усередині Максима остаточно змінилося.

Бо дивлячись на її сльози, він раптом зрозумів:

він готовий зробити все, щоб більше ніколи не бачити цей біль у її очах.

Навіть якщо вона його після цього зненавидить.

Навіть якщо вижене.

Навіть якщо ніколи не подякує.

Він ще не знав, як саме допоможе.

Але вже знав одне що більше не залишить Марту наодинці з проблемами.