Глава 12. Безвихідь

Тієї ночі Марта майже не спала.

Вона сиділа на жорсткому пластиковому стільці біля бабусі й дивилася у вікно.

На вулиці давно стемніло.

Ліхтарі освітлювали лікарняний двір тьмяним жовтим світлом.

Іноді під'їжджали машини швидкої.

Іноді хтось поспіхом заходив у приймальне відділення.

Життя тривало.

Навіть посеред ночі.

А в Марти було відчуття, ніби її власне життя зависло десь між учора і завтра.

Бабуся спала.

Принаймні робила вигляд.

Марта це знала.

За декілька місяців вона навчилася помічати навіть найменші зміни в її настрої.

Бабуся теж боялася.

Просто не хотіла показувати цього.

Для неї.

— Марто...

Тихо покликала вона.

— Що, Ба?

— Іди додому.

— Не піду.

— Ти ж навіть не вечеряла.

— Не хочу.

— Вперта.

— У тебе навчилася.

Бабуся ледь усміхнулася.

І від цієї усмішки в Марти защеміло серце.

Вона раптом згадала себе маленькою.

Як сиділа в бабусі на колінах.

Як вони разом ліпили вареники.

Як бабуся заплітала їй косички перед школою.

Як після смерті батьків саме вона ночами сиділа біля її ліжка, коли Марта прокидалася від кошмарів.

Вона не могла її втратити.

Не могла.

Просто не мала права.

Додому Марта повернулася лише під ранок.

Квартира зустріла її тишею.

Незвичною.

Неприємною.

Вперше за довгий час вдома нікого не було.

Ніхто не спитав, чи вона голодна.

Ніхто не ввімкнув телевізор на кухні.

Ніхто не бурчав через розкидані речі.

Від цієї тиші ставало моторошно.

Марта автоматично поставила чайник.

Потім відкрила холодильник.

Подивилася всередину.

І закрила.

Їсти не хотілося.

Зовсім.

Вона сіла за кухонний стіл.

Перед нею лежав блокнот.

Старий.

Потертий.

У якому бабуся записувала рецепти.

Марта відкрила чисту сторінку.

І написала цифру.

Суму, яку назвав лікар.

Подивилася.

Потім ще раз.

І ще.

Наче цифри могли змінитися.

Але вони не змінювалися.

Занадто багато.

Нереально багато.

Для когось це могли бути просто гроші.

Для неї — ціла прірва.

Вона взяла телефон.

Відкрила банківський додаток.

Подивилася на рахунок.

Потім на суму операції.

Знову на рахунок.

І нервово засміялася.

Коротко.

Гірко.

Майже до сліз.

Це було смішно.

Настільки смішно, що хотілося плакати.

Весь день пролетів як у тумані.

Марта обдзвонювала банки.

Дізнавалася про кредити.

Заповнювала заявки.

Відправляла документи.

І майже скрізь чула одне й те саме.

— Недостатній дохід.

— Потрібен поручитель.

— Вашу заявку відхилено.

Кожна відмова боліла все сильніше.

Наче хтось поступово зачиняв перед нею всі двері.

Одні за одними.

Після обіду подзвонила Олеся.

— Ти де взагалі?

— У лікарні.

— Що?

Марта коротко розповіла про бабусю.

На тому кінці запанувала тиша.

— Марто...

— Все нормально.

— Не нормально.

— Я знаю.

Олеся помовчала.

— Чим я можу допомогти?

І саме це питання остаточно добило Марту.

Бо вона не знала відповіді.

Ніхто не міг допомогти.

Не настільки.

Увечері вона сиділа в лікарняному коридорі.

На колінах лежала папка з документами.

Телефон майже розрядився.

Голова боліла від безсоння.

А очі пекли від стриманих сліз.

Поруч хтось проходив.

Лікарі поспішали своїми справами.

Медсестри розвозили ліки.

А Марта дивилася в одну точку.

І рахувала.

Знову і знову.

Скільки в неї є.

Скільки потрібно.

Скільки бракує.

І щоразу виходила одна й та сама відповідь.

Занадто багато.

Вона саме сиділа так, коли телефон завібрував.

Повідомлення.

Від Максима.

Перший раз за весь час.

Лише кілька слів.

"Ти другий день не з'являєшся в універі. Щось сталося?"

Марта дивилася на екран кілька секунд.

Потім гірко усміхнулася.

Колись це повідомлення її б роздратувало.

Можливо, навіть розсмішило.

А зараз...

Зараз у неї просто не було сил.

Вона заблокувала телефон.

І поклала його поруч.

Не відповівши.

Не знаючи, що вперше за довгий час Максим справді хвилювався.

І що дуже скоро випадково дізнається причину її зникнення.