Глава 11. Сума, якої в мене немає

Марта влетіла до квартири так швидко, що ледь не перечепилася через поріг.

— Ба!

Голос зірвався ще на першому слові.

— Ба!

У вітальні нікого не було.

На кухні теж.

Лише чашка з недопитим чаєм стояла на столі.

Ще тепла.

Наче бабуся щойно сиділа тут.

Ще кілька хвилин тому.

І від цього стало ще страшніше.

У квартирі панувала дивна тиша.

Така, від якої мороз ішов по шкірі.

— Марто...

Почувся голос сусідки.

Жінка стояла у дверях.

Схвильована.

Налякана.

— Швидка вже повезла її до лікарні.

У Марти ніби земля пішла з-під ніг.

— Що сталося?

— Вона знепритомніла. Я зайшла позичити сіль, а вона лежала на підлозі...

Далі Марта майже не слухала.

Слова долітали уривками.

Знепритомніла.

Тиск.

Лікарі.

Лікарня.

Все змішалося в одну страшну кашу.

— У яку лікарню?

Перебила вона.

— У третю міську.

Марта вже хапала рюкзак.

Ключі.

Телефон.

І майже бігла до дверей.

— Доню, обережно...

Сусідка щось говорила їй услід.

Але Марта вже летіла сходами вниз.

Дорога до лікарні здалася вічністю.

Автобус їхав надто повільно.

Світлофори горіли надто довго.

Люди навколо дратували самим фактом свого існування.

Як вони можуть спокійно сидіти?

Говорити?

Сміятися?

Коли її світ зараз валиться на очах.

Коли її бабуся в лікарні.

Єдина рідна людина.

Єдина.

У грудях усе стискалося від страху.

Марта раз по раз набирала номер бабусі.

Але телефон мовчав.

І від цього ставало тільки гірше.

У лікарню вона забігла майже захекана.

— Доброго вечора. Нещодавно привезли Галину Степанівну Бондаренко. В якій вона палаті? Що з нею?

Дівчина за стійкою щось перевірила.

— Ви родичка?

— Так. Я онука.

— Зачекайте хвилину.

Для Марти ця хвилина здалася найдовшою в житті.

Нарешті їй пояснили, куди йти.

Бабуся лежала в палаті.

Бліда.

Втомлена.

З крапельницею в руці.

І коли Марта її побачила, ноги раптом стали м'якими.

Хотілося одночасно плакати й сміятися.

Бо вона жива.

Жива.

Слава Богу.

— Ба...

Тихо прошепотіла Марта.

Бабуся відкрила очі.

І навіть спробувала усміхнутися.

— Ой, не дивись так на мене.

— Ти мене до інфаркту доведеш.

Голос Марти затремтів.

— Та що ти таке кажеш...

— Що сталося?

— Та нічого особливого...

— Ба.

— Голова закрутилася.

— Не бреши мені.

Бабуся відвела очі.

І саме тоді Марта зрозуміла.

Щось не так.

Дуже не так.

Через годину її запросили до лікаря.

Марта сиділа навпроти чоловіка років п'ятдесяти.

І вже по його обличчю розуміла, що хороших новин не буде.

Лікар перегорнув папери.

Зітхнув.

І лише тоді заговорив.

— У вашої бабусі серйозні проблеми із серцем.

Марта відчула, як усередині все похололо.

— Наскільки серйозні?

Лікар помовчав.

І ця пауза налякала більше за будь-які слова.

— Потрібна операція.

Бажано найближчим часом.

Марта мовчала.

Ніби не до кінця зрозуміла почуте.

— Операція?

— Так.

Без неї ризики дуже високі.

Слова били боляче.

Одне за одним.

Наче удари.

— Скільки в нас часу?

— Чим швидше, тим краще.

Марта дивилася в одну точку.

Світ навколо ніби став глухим.

Далеким.

Нереальним.

Вона чула лише стукіт власного серця.

І голос лікаря.

— Є ще одне питання.

Фінансове.

І тут прозвучала сума.

Сума, від якої в Марти перехопило подих.

Сума, якої в неї не було.

І навіть близько не було.

Коли вона вийшла з кабінету, вже стемніло.

Коридор лікарні був майже порожнім.

Хтось тихо говорив по телефону.

Десь плакала дитина.

Медсестра котила візок.

Життя тривало.

А Марта стояла біля вікна й дивилася в темряву.

Не бачачи нічого перед собою.

У голові крутилася лише одна думка.

Як?

Як їй знайти такі гроші?

І головне...

Де?

По щоках повільно покотилися сльози.

Перші за дуже довгий час.

Бо вперше після смерті батьків вона знову відчула той самий страх.

Страх втратити ще одну близьку людину.

І цього разу вона не могла просто стояти осторонь.

Вона мусила щось зробити.

Тільки поки що не знала що.