Глава 10. Страшний вечір

Коли Марта вийшла з університету, вона навіть не знала, куди йде.
Просто йшла.
Без мети.
Без плану.
Без бажання повертатися на пари.
У голові крутилися слова Влади.
"Та сама..."
"Максим постійно про неї говорить..."
— Та яке мені діло?
Пробурмотіла Марта.
І відразу роздратовано зітхнула.
Бо діло їй було.
Інакше вона б не думала про це вже другу годину поспіль.
Вона зайшла в маленьку кав'ярню.
Замовила чай. За вікном  сміялися люди.
Хтось поспішав на роботу.
Хтось гуляв із дітьми.
А Марта почувалася так, ніби випала з цього життя.
Найбільше її злило навіть не те, що сказала Влада.
А те, що вона взагалі звернула на це увагу.
— Молодець, Марто.
Сказала сама собі.
— Знайшла про кого думати.
Вона згадала усмішку Максима.
Його жарти.
Його постійні підколи.
Потім згадала Владу.
Її руку на його плечі.
Її усмішку.
Її слова.
І щось усередині знову неприємно кольнуло.
— Все.Досить.Він мене не стосується.Взагалі.
Завтра я просто перестану звертати на нього увагу.Не буду сперечатися.Не буду слухати.Не буду дивитися.
Нехай робить що хоче.
Від цієї думки стало трохи легше.
Наче вона нарешті навела лад у голові.Весь день Марта намагалася переконати себе, що їй байдуже.
Що Максим її не хвилює.
Що Влада — не її проблема.
Що вся ця історія її взагалі не стосується.
Але чим більше вона це повторювала, тим менше вірила власним словам.
Її дратувало не те, що у Максима була колишня.
У всіх є минуле.
Її дратувало те, що вона взагалі про це думала.
Що слова тієї дівчини зачепили її сильніше, ніж повинні були.
Що коли вона побачила Владу поруч із ним, то відчула дивний укол десь під ребрами.
Неприємний.Гострий.Образливий.
І найгірше — вона не могла пояснити собі чому.
— Та яке мені діло...
Тихо сказала Марта, дивлячись на людей за вікном кав'ярні.
Але навіть власний голос звучав непереконливо.
Вона згадала той день у торговому центрі.
Маленького хлопчика.
Його сльози.
І Максима.
Спокійного.
Турботливого.
Зовсім не схожого на того хлопця, який щодня доводив її до сказу в університеті.
І саме це лякало найбільше.
Бо раптом виявилося, що вона помилялася.
А Марта не любила помилятися в людях.
Особливо зараз.
Після всього, що сталося в її житті.
Після втрати батьків.
Після переїзду.
Після безсонних ночей, коли вона плакала в подушку так тихо, щоб бабуся не почула.
Вона більше не хотіла ні до кого прив'язуватися.
Не хотіла відкриватися.
Не хотіла знову ризикувати своїм серцем.
Вийшовши з кав'ярні Марта пішла прогулятись у парк. У своїх роздумах не помітила що вже час повертатись додому.
Коли Марта повернула за ріг будинку, вона вже думала про вечерю.
Про бабусині пиріжки.
Про гарячий чай.
Про те, як сяде поруч із бабусею на кухні й вони говоритимуть про всякі дрібниці.
Як завжди.
Як щовечора.
І саме тому вона не одразу зрозуміла, що бачить.
Швидка.
Біля її під'їзду стояла швидка.
Яскраві мигалки різали очі навіть без сирени.
Поряд метушилися люди.
Хтось щось говорив.
Хтось поспішав до машини.
У Марти ніби вибило повітря з легень.
Ноги раптом стали важкими.
А серце, навпаки, забилося так швидко, що аж заболіла грудна клітка.
Ні.
Тільки не бабуся.
Будь ласка.
Тільки не вона.
У голові одразу промайнуло сотні думок.
Одна страшніша за іншу.
А якщо вона впала?
А якщо сталося щось серйозне?
А якщо...
Марта навіть не дозволила собі закінчити цю думку.
Не могла.
Не хотіла.
Бо після втрати батьків вона знала одну страшну річ.
Іноді життя змінюється за одну телефонну розмову.
За одну хвилину.
За один необережний момент.
І назад уже нічого не повернеш.
— Що сталося?
Запитала вона сусідку.
І сама не впізнала свого голосу.
Він був тихий.
Зламаний.
Наляканий.
Сусідка подивилася на неї з таким співчуттям, що Марта відчула, як холод пробігає по спині.
— Доню...
І все.
Цього одного слова вистачило.
Щоб страх остаточно оселився в її серці.
Марта зірвалася з місця.
Побігла до під'їзду.
Не відчуваючи ні ніг, ні подиху.
Лише одну думку.
"Тільки б вона була жива."
"Тільки б вона була жива."
"Тільки б вона була жива..."