Глава 8. Трохи інакший

Марта не планувала з ним говорити.

Взагалі.

Вона навіть переконувала себе, що після того випадку в торговому центрі нічого не змінилося.

“Ну допоміг дитині. І що?”

“Це нічого не означає.”

“Він все одно придурок.”

Але проблема була в тому, що тепер ця думка вже не трималася так міцно, як раніше.

Університетський коридор був шумний, як завжди.

Хтось біг.

Хтось сміявся.

Хтось сварився прямо посеред проходу.

Марта йшла з Олесею, тримаючи в руках каву з автомату.

— Я тобі кажу, — говорила Олеся, — він точно щось знову придумає.

— Хто?

— Коваленко.

Марта закотила очі.

— Та він кожен день щось придумує.

— Ні, сьогодні щось інше.

— Ти ворожка?

— Я спостережлива.

Марта не встигла відповісти.

Бо побачила його.

Максим стояв біля вікна в коридорі.

Одна рука в кишені.

Друга — тримала телефон.

Він виглядав… спокійним.

Не тим “я зараз буду когось діставати”.

А просто тихим.

І це було дивно.

Непривично.

Марта навіть сповільнила крок.

— Ти чого зависла? — прошепотіла Олеся.

— Нічого.

Але вона все одно дивилась.

Максим підняв голову.

Їхні погляди зустрілись.

І Марта одразу хотіла відвернутися.

Як завжди.

Зробити вигляд, що його не існує.

Але цього разу…

Він не посміхнувся.

Не сказав нічого.

Просто дивився.

Спокійно.

Без виклику.

Без насмішки.

І Марта відчула, як щось всередині неприємно сіпнулося.

— Марта, — раптом сказав він.

Вона зупинилася.

Олеся поруч теж.

— Що?

— Можна тебе на хвилину?

— Ні.

Вийшло швидше, ніж вона хотіла.

Максим трохи підняв брови.

— Я серйозно.

— Я теж.

Пауза.

Олеся перевела погляд з одного на іншого.

— Я піду… — тихо сказала вона і вже майже втекла.

Зрадниця.

Марта подумала це автоматично.

Вони залишились удвох у коридорі.

Люди проходили повз.

Хтось сміявся.

Хтось не звертав уваги.

А між ними ніби стало тихіше.

— Ти що хотів? — нарешті запитала Марта.

Максим трохи потер шию.

Він виглядав… не як зазвичай.

Ніби підбирав слова.

— Ти була вчора в торговому центрі?

Марта завмерла.

Серце зробило дивний стрибок.

— Ні.

— Марто.

Він сказав це спокійно.

Без тиску.

Але так, ніби вже знав відповідь.

Вона відвела погляд.

— Ну… можливо.

— Я так і думав.

Пауза.

— Чого тобі?

— Ти бачила?

— Що саме?

— Хлопчика.

Марта стиснула пальці на стаканчику з кавою.

Трохи гаряче обпекло шкіру, але вона не звернула уваги.

— Бачила.

— І…?

— І що?

Він мовчав кілька секунд.

Наче сам не знав, навіщо це питає.

— Нічого, — сказав нарешті. — Просто…

Він зупинився.

Провів поглядом по коридору.

І знову подивився на неї.

— Просто ти, мабуть, думаєш, що я завжди такий… як у тебе в голові.

Марта фиркнула.

— А який ти в моїй голові?

— Нестерпний.

— Логічно.

Пауза.

І раптом він ледь усміхнувся.

Не нахабно.

Трохи втомлено.

— А там я був нормальний?

Марта не одразу відповіла.

Бо це питання вибило її з колії.

Перед очима знову промайнуло: маленький хлопчик, сльози, його голос, і Максим, який спокійно тримав його за руку.

— Був, — тихо сказала вона.

Він трохи здивувався.

Наче не очікував такої відповіді.

— Це… дивно чути.

— Чому?

— Бо зазвичай я чую інше.

— Може, ти просто не завжди такий.

Вона сама здивувалась, що це сказала.

Тиша.

Не незручна.

А якась… нова.

Максим опустив погляд на свою руку.

Потім знову на неї.

— Я не люблю, коли хтось плаче поруч, — сказав він тихо. — Але це не означає, що я не допоможу.

Марта кивнула.

— Я зрозуміла.

І це було правдою.

Вперше.

Він трохи нахилив голову.

— Ти завжди така?

— Яка?

— Ну… ніби всі тобі щось винні.

Марта різко видихнула.

— А ти завжди такий, ніби світ твій?

Він навіть не образився.

Навпаки.

Ледь усміхнувся.

— Може.

— І як, нормально живеться?

— Не знаю.

Пауза.

— А тобі?

Марта не відповіла одразу.

Бо питання влучило трохи глибше, ніж мало б.

— Я піду, — сказала вона нарешті.

— Добре.

Він не зупинив.

І це було дивно.

Бо раніше б точно щось сказав.

Вона вже зробила крок.

Але раптом почула:

— Марто.

Вона озирнулася.

— Ти теж була нормальною.

Тихо.

Без жарту.

Без усмішки.

Просто як факт.

І Марта пішла далі.

Але вперше за весь час їй було не так просто переконати себе, що він їй просто не подобається.