Глава 7. Інший Максим

У суботу Марта поїхала в торговий центр.

Бабуся вручила їй список покупок на цілий листок.

І тепер вона ходила між магазинами, бурмочучи собі під ніс:

— Молоко...

Хліб...

Чай...

Печиво...

Ба, ти що, магазин вирішила відкрити?

Телефон одразу завібрував.

Повідомлення від бабусі.

"І не забудь сметану."

Марта засміялася.

— Вона читає мої думки.

Забравши останні покупки, вона попрямувала до виходу.

Аж раптом почула дитячий плач.

Голосний.

Наляканий.

Такий, що люди почали озиратися.

Біля лавки стояв маленький хлопчик років п'яти.

І плакав.

Гірко.

По-справжньому.

— Мамо...

Де мама?..

Марта вже хотіла підійти.

Але хтось випередив її.

Вона завмерла.

Максим.

Він присів навпочіпки перед хлопчиком.

Без жартів.

Без усмішки.

Без свого звичного "я найкрутіший у світі".

Просто спокійно заговорив.

— Гей.

Все нормально.

Хлопчик схлипнув.

— Я маму загубив...

— Буває.

Я теж колись губився.

— Правда?

— Ага.

Мені було шість.

І я ревів ще голосніше за тебе.

Хлопчик несподівано перестав плакати.

— Правда?

— Сто відсотків.

Марта ледь усміхнулася.

Бреше ж.

Напевно.

Але хлопчику це допомагало.

— А як тебе звати?

— Артем.

— А я Максим.

Будемо знайомі.

Малий несміливо потиснув йому руку.

— Давай знайдемо твою маму.

Разом.

Добре?

Хлопчик кивнув.

Максим підвівся.

І взяв його за руку.

Ніби вони були знайомі сто років.

Марта сама не зрозуміла, чому продовжила спостерігати.

Могла ж просто піти.

Але не пішла.

Через кілька хвилин вони підійшли до охорони.

Максим щось пояснив.

Попросив зробити оголошення.

І весь цей час не відходив від хлопчика.

Навіть купив йому сік у найближчому кіоску.

— Тримай.

— Дякую.

— Та нема за що.

— А ти не злий.

Максим засміявся.

— Це хто тобі таке сказав?

— Ніхто.

Просто ти добрий.

На кілька секунд він замовк.

Наче не знав, що відповісти.

А потім лише скуйовдив малому волосся.

За кілька хвилин до них буквально підбігла жінка.

— Артеме!

Мамо!

Хлопчик кинувся їй на шию.

Жінка плакала.

Малий теж.

Марта відчула, як щось стислося всередині.

Вона добре знала цей страх.

Страх втратити близьку людину.

— Дякую вам.

Дякую величезне.

Говорила жінка Максиму.

— Все добре.

Відмахнувся він.

— Головне, що знайшлися.

І пішов.

Просто взяв і пішов.

Не чекаючи подяки.

Не намагаючись справити враження.

Не хизуючись.

Марта дивилася йому вслід.

І вперше за весь час не могла назвати його придурком.

Бо той Максим, якого вона щойно побачила...

Був зовсім не схожий на того хлопця з університету.

І це чомусь збивало її з пантелику.

— Та ну...

Пробурмотіла вона.

І сама не зрозуміла, чому всю дорогу додому думала саме про нього.

МАКСИМ

Субота в Максима почалась, як завжди — з думки, що він проспав половину життя.

Він перевернувся в ліжку, глянув у стелю і тихо пробурмотів:

— Ну серйозно… чому я не народився тим, хто спить до обіду і ще за це гроші отримує?

Телефон задзвонив.

Мама.

Він навіть не здивувався.

— Привіт, мам.

— Ти вже встав?

— Так…

— Брехун.

Максим усміхнувся в подушку.

— Трішки лежу.

— Поїв щось вчора нормальне?

— Мам, я ж не дитина.

— Саме тому я й питаю.

Він сів на ліжку, потер обличчя.

— Ні, не їв.

— Я так і знала. Максиме, ти живеш сам, а харчуєшся як студент без стипендії.

— Я і є студент.

— І мій син.

— Це найстрашніше уточнення.

Мама засміялася.

І цей сміх у нього завжди трохи стирав втому.

— Купи щось нормальне поїсти.

— Добре, мам.

— І не чіпай ту свою “дитячу” їжу.

— Кетчуп — це не дитяча їжа.

— Це діагноз.

Вона скинула.

Максим кинув телефон на диван.

— Окей… магазин, значить.

Через годину він уже блукав у торговому центрі з візком.

І виглядав так, ніби його туди відправили на покарання.

— Хто взагалі придумав їжу?

Бурмотів він.

— Можна ж просто раз з’їсти щось велике і все.

Він кинув у візок макарони.

Потім м’ясо.

Потім щось, що виглядало “їстівно, але під питанням”.

Телефон завібрував.

Андрій.

Андрій:" Ти де?"

Максим:"У цивілізації."

Андрій:" Це супермаркет?"

Максим сфоткав візок і відправив.

Андрій:"Ого. Ти живий?"

Максим:"Поки що."

Андрій:" Купи пельмені, не геройствуй."

Максим:"Я взагалі герой побутового виживання."

Він усміхнувся і засунув телефон у кишеню.

На касу він ішов уже з повним візком і ще більшим бажанням швидше звідти зникнути.

Оплативши покупки Макс направився на вихід.

І саме тоді почув плач.

Гучний.Нервовий.

Такий, від якого люди починають озиратися, але роблять вигляд, що “це не їхня проблема”.

Біля лавки стояв маленький хлопчик.

Років п’ять.

Не більше.

Він плакав так, ніби загубив не маму, а весь світ одразу.

Максим спочатку пройшов повз.

Зробив два кроки.

Потім зупинився.

Видихнув.

— Блін…

Повернувся назад.

Присів навпочіпки.

— Гей, малий.

Хлопчик навіть не глянув.

Плакав сильніше.

— Ей… ти мене чуєш?

Тоді хлопчик підняв заплакані очі.

— Я… маму загубив…

Голос тремтів.

Максим на секунду завмер.

І раптом став серйозним.

— Так. Спокійно.

Зараз розберемось.