Глава 6. Не такий, як усі думають

Якщо в університеті Максима Коваленка знали як мажора, то вдома він був просто Максимом.

Без захоплених поглядів.

Без жартів.

Без глядачів.

Іноді йому це навіть подобалося.

Після пар він повернувся до своєї квартири.

Невеликої, але затишної.

Саме тут він жив уже майже чотири роки.

Відтоді як вступив до університету.

Батьки тоді були проти.

Особливо батько.

— Навіщо тобі окрема квартира?

— Бо я хочу жити сам.

— Ти ще дитина.

— Мені вісімнадцять.

— Саме тому й дитина.

Тоді вони посварилися вперше по-справжньому.

І не востаннє.

Максим кинув ключі на тумбочку і зайшов на кухню.

У холодильнику було майже порожньо.

Пляшка води.

Кетчуп.

Якісь сосиски.

І шоколадка.

— Ну шикарно.

Пробурмотів він.

Сам собі.

Як завжди.

Телефон завібрував.

На екрані висвітилося:

Мама ❤️

Максим усміхнувся.

— Привіт.

— Поїв?

— Мам...

— Максиме.

— Ще ні.

— Я так і знала.

— Мамо, мені двадцять два.

— І що?

— Я дорослий.

— Ага. Дорослий чоловік, у якого в холодильнику живе один кетчуп.

Максим засміявся.

— Ти шпигуєш за мною?

— Материнська інтуїція.

— Страшна штука.

— Приїдеш на вихідних?

— Подивлюся.

— Максим.

— Добре, приїду.

— От і молодець.

Після розмови він відклав телефон.

І раптом стало тихо.

Занадто тихо.

Іноді йому подобалося жити самому.

А іноді квартира здавалася порожньою.

Особливо вечорами.

Телефон знову завібрував.

Цього разу Андрій.

"Ти дебіл."

Максим усміхнувся.

"Новина дня?"

Відповідь прилетіла миттєво.

"Ти знову думаєш про Марту."

"Ні."

"Брешеш."

"Відстань."

"Вона тобі подобається."

Максим відкинув телефон на диван.

— Та ну вас усіх.

Пробурмотів він.

Не подобається вона йому.

Зовсім.

Просто...

Просто вона дивна.

Не така, як усі.

Не сміється з його жартів.

Не заглядає в рот.

Не намагається сподобатися.

І чомусь це не давало йому спокою.

Саме в цей момент телефон задзвонив знову.

Цього разу батько.

Максим важко видихнув.

І лише тоді відповів.

— Слухаю.

— Завтра о дев'ятій в офісі.

Без привітання.

Без "як справи".

Як завжди.

— Добрий вечір, тату.

— Не починай.

— Я й не починав.

— Практику ти проходиш у моїй компанії. Не запізнюйся.

— Добре.

— І почни вже думати про майбутнє.

Максим стиснув щелепу.

— Думаю.

— Поки що я цього не бачу.

Зв'язок обірвався.

Максим поклав телефон на стіл.

Настрій одразу зник.

Ось тому він і з'їхав.

Не через гроші.

Не через свободу.

А через постійне відчуття, що він недостатньо хороший.

Недостатньо серйозний.

Недостатньо дорослий.

Для всіх він був щасливим мажором.

Але ніхто не знав, як сильно він хотів хоч раз почути від батька просте:

"Я пишаюся тобою."

І тим не менше Максим вже давно не залежав від батьків. Він мав власну невеличку компанію яка надавала послуги з встановлення програмного забезпечення. І з кожним роком його маленька справа набувала популярності серед замовників . 

Максим підвівся і підійшов до вікна.

Внизу шуміло місто.

Жило своїм життям.

А він раптом згадав карі очі однієї впертої дівчини.

І її фразу:

"Я люблю чоловіків із мізками."

Він усміхнувся.

— От же ж вперта...

І сам не помітив, як подумав про неї вже втретє за день.