Глава 5. Перша війна

Наступного ранку Марта вже знала, що день буде не дуже.

Чому?

Бо щойно вона зайшла в аудиторію, як побачила усмішку Максима.

А ця усмішка нічого хорошого не обіцяла.

— Доброго ранку, новенька.

— Не такий вже він і добрий.

— Для мене дуже добрий.

— Вітаю.

Марта пройшла повз нього і сіла на своє місце.

Олеся одразу нахилилася до неї.

— Мені страшно.

— Мені теж.

— Нє, серйозно. Він щось задумав.

— Звідки знаєш?

— Бо він усміхається.

Марта глянула на Максима.

Той сидів як ні в чому не бувало.

І це насторожувало ще більше.

— Не дивись так на мене.

Крикнув він через пів аудиторії.

— А то що?

— Закохаєшся.

Вся група засміялася.

— Не переживай, — відповіла Марта. — Я люблю чоловіків із мізками.

— Ой.

Андрій схопився за серце.

— Боляче було.

— Не мені.

Сказав Максим і підморгнув.

Марта лише похитала головою.

Придурок.

Через кілька хвилин почалася пара.

Викладач щось пояснював біля дошки.

Усі робили вигляд, що слухають.

І тут телефон Марти голосно пискнув.

Вона здивовано глянула на екран.

Незнайомий номер.

Повідомлення.

"Привіт, сонечко ❤️"

Марта насупилася.

Ще одне.

"Я сумую."

Потім ще.

"Чому не відповідаєш?"

Вона озирнулася.

Група почала хихотіти.

Максим сидів і ледь стримував сміх.

— Коваленко...

Процідила вона.

— Що?

— Це ти?

— Я навіть ображений.

— Максиме.

— Ну може трішки я.

Олеся вже сміялася в долоню.

— Ти дитина.

Сказала Марта.

— Зате весела.

— Я зараз тобі покажу веселу.

— Чекаю.

Марта відкрила телефон.

Швидко набрала повідомлення.

І відправила.

За секунду телефон Максима завібрував.

Він здивовано відкрив повідомлення.

Прочитав.

І раптом перестав усміхатися.

— Що там?

Одразу запитав Андрій.

— Нічого.

— Покажи.

— Відчепись.

Андрій вихопив телефон.

Подивився.

І почав реготати на всю аудиторію.

— Боже...

— Що там? — одразу оживилася Олеся.

— Не можу...

Вже задихався від сміху Андрій.

— Та кажи!

— Вона написала: "Максиме, якщо тобі так не вистачає уваги, можу подарувати тобі плюшевого ведмедика."

Тепер сміялася вже вся група.

Навіть викладач не стримав усмішки.

Максим подивився на Марту.

— Це війна.

— Ти почав.

— Добре.

— Добре.

Вони кілька секунд дивилися одне на одного.

— Знаєш що?

Сказав він.

— Що?

— Мені починає подобатися.

— Це лікується.

— Не хочу лікуватися.

— Воно й видно.

Олеся закрила обличчя руками.

— Я обожнюю ваші сварки.

— А я ні.

Одночасно відповіли Марта і Максим.

І вперше за весь час вони погодилися хоч у чомусь.

Правда, жоден із них цього не визнав.