Глава 4. Дім

Після пар Марта майже бігла додому.

Не тому, що так любила сидіти вдома.

Просто там її чекала людина, заради якої вона щоранку знаходила сили вставати з ліжка.

Бабуся.

— Ба, я вдома!

Крикнула вона, переступаючи поріг.

— На кухні я!

Пролунав голос у відповідь.

Марта усміхнулася.

Запах свіжих пиріжків вона відчула ще в коридорі.

— Ба, ти знову?

— Що "знову"?

— Знову наготувала на роту солдатів.

— А раптом ти голодна?

— А раптом ні?

— Не вигадуй.

Марта засміялася і обійняла бабусю.

Та одразу торкнулася її щоки.

— Втомилася?

— Трішки.

— Як університет?

— Нормально.

— Нормально чи "нормально"?

— Ба...

— Я ж бачу.

Марта зітхнула.

Іноді їй здавалося, що бабуся бачить її наскрізь.

— Там один придурок є.

— О.

— Що "о"?

— Нічого.

Розказуй.

— Не хочу.

— Значить точно цікавий.

— Ба!

— Ну що?

— Він мене дратує.

— Як звати?

— Максим.

Бабуся ледь усміхнулася.

— Гарне ім'я.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Але вже подумала.

— Може й подумала.

Марта закотила очі.

Саме за це вона й любила бабусю.

Поруч із нею ставало трохи легше дихати.

Навіть після найважчих днів.

Навіть після того, як життя розсипалося на шматки.

Увечері Марта сиділа у своїй кімнаті.

На столі стояла фотографія.

Мама й тато.

Усміхнені.

Щасливі.

Ніби досі живі.

Вона взяла рамку в руки.

Провела пальцем по склу.

— Мені вас не вистачає...

Тихо прошепотіла.

У горлі одразу з'явився клубок.

Минуло вже кілька місяців.

Але біль нікуди не подівся.

Просто вона навчилася його ховати.

Для всіх.

Для бабусі.

Для себе.

Для цілого світу.

Телефон несподівано завібрував.

Повідомлення від Олесі.

"Ти жива?"

Марта усміхнулася.

"Поки що."

Відповідь прилетіла майже миттєво.

"Тоді завтра йдемо на каву."

"Це питання?"

"Нє."

"Тоді добре."

Через кілька секунд прийшло ще одне повідомлення.

"І будь готова."

"До чого?"

"Коваленко явно не збирається залишати тебе в спокої."

Марта фиркнула.

"Переживу."

Але сама не помітила, як згадала його усмішку.

Самовпевнену.

Нахабну.

Дратівливу.

І чомусь від цього стало ще більше не по собі.

— От же ж придурок...

Пробурмотіла вона і вимкнула телефон.

Не знаючи, що завтра Максим вирішить перейти на новий рівень своїх "жартів".