Глава 3. Не така, як усі

— Ти зараз дірку в столі просверлиш.

Андрій відкинувся на стілець і з насмішкою дивився на друга.

Максим підняв голову від телефону.

— Що?

— Уже хвилин десять дивишся в одну точку.

— Не вигадуй.

— Я тебе двадцять років знаю.

— Двадцять два.

— Тим більше.

Максим фиркнув і запхав телефон до кишені.

Вони сиділи в кав'ярні неподалік університету.

Місце було майже порожнім.

Ідеальне для того, щоб перечекати пару, на яку все одно ніхто не збирався йти.

— То що сталося?

Не відставав Андрій.

— Нічого.

— Брехня.

— Андрій.

— Макс.

— Відчепись.

— Не можу.

Максим закотив очі.

Іноді він шкодував, що в нього є найкращий друг.

Особливо такий настирливий.

— Мене дратує новенька.

Випалив він.

Андрій одразу розсміявся.

— Ой, почалося.

— Що почалося?

— Завжди однаково.

— Та про що ти?

— Якщо тебе хтось не цікавить, ти навіть імені його не пам'ятаєш.

Максим мовчав.

— А цю вже другий день згадуєш.

— Бо вона бісить.

— Ага.

— Реально бісить.

— Звичайно.

Максим узяв стаканчик із кавою.

Йому самому не подобалося, що він постійно думає про Марту.

Зазвичай люди реагували на нього однаково.

Сміялися з його жартів.

Фліртували.

Погоджувалися.

Або просто не сперечалися.

З нею все було навпаки.

Абсолютно все.

Вона не намагалася йому сподобатися.

Не дивилася захоплено.

Не бігала за ним.

І що найдивніше — їй було байдуже, хто він такий.

— Ти бачив її погляд?

Раптом сказав Максим.

— Чий?

— Марти.

— Бачив.

— Наче я її особистий ворог.

— А ти з першого дня почав до неї чіплятися.

— Для приколу.

— Тільки їй було не смішно.

Максим скривився.

— У неї взагалі є почуття гумору?

— Думаю, є.

— Де?

— Просто не для тебе.

Андрій ледь ухилився від серветки, яку Максим у нього кинув.

— От бачиш. Уже нервуєш.

— Не нервую.

— Нервуєш.

— Не нервую!

— Нервуєш.

— Та йди ти.

Андрій зареготав.

Саме в цей момент двері кав'ярні відчинилися.

І всередину зайшли Марта й Олеся.

Максим завмер.

— О.

— Що "о"? — одразу зрозумів Андрій.

— Нічого.

— Та ну.

— Просто вони тут.

— Ага.

— Замовкни.

Марта теж його помітила.

На секунду їхні погляди зустрілися.

І вона відразу відвернулася.

Наче його взагалі не існувало.

Максим сам не зрозумів, чому це так зачепило.

Зазвичай він був тим, кого помічали.

Завжди.

А тут...

Наче він порожнє місце.

— Знаєш, що найсмішніше?

Сказав Андрій.

— Що?

— Ти програв.

— Кому?

— Їй.

Максим фиркнув.

— Не сміши.

— Смішно не мені.

— І в чому ж я програв?

— Вона живе собі спокійно, а ти другий день про неї думаєш.

Максим відкрив рот, щоб відповісти.

І закрив.

Бо сказати було нічого.

На жаль.

І це дратувало його найбільше.