Глава 2. Олеся

Після першої пари Марта була готова провалитися крізь землю.

Серйозно.

Минуло всього півтори години навчання, а вона вже встигла посваритися з місцевим придурком.

Чудовий початок.

Просто супер.

Вона швидко складала речі в рюкзак, коли поруч хтось сів.

— Привіт.

Марта підняла голову.

Поруч сиділа дівчина з темним хвостом і доброзичливою усмішкою.

— Привіт.

— Я Олеся.

— Марта.

— Знаю.

— Звідки?

— Та про тебе вже пів групи говорить.

Марта застогнала.

— Боже...

— Не переживай. Тут усі в захваті.

— Від чого?

— Від того, як ти поставила на місце Коваленка.

Марта фиркнула.

— Нічого особливого.

— Та ну. За чотири роки навчання я такого ще не бачила.

— Він усіх так дістає?

— Майже.

— І його ніхто не може заткнути?

— Може.

— Хто?

— Викладач з вищої математики.

Марта вперше за день засміялася.

— Запам'ятаю.

— Бачиш? Уже користь від нашої дружби.

— Ми вже дружимо?

— Ну а як інакше? Ти новенька, я балакуча. У нас немає вибору.

Марта усміхнулася.

Вперше зранку їй стало трохи легше.

Може, не все тут так погано.

Може.

Дівчата разом вийшли в коридор.

— То ти звідки переїхала?

Запитала Олеся.

Усмішка Марти трохи згасла.

— З Полтави.

— Подобається тут?

— Ще не зрозуміла.

Олеся помітила зміну в її голосі, але не стала лізти з розпитуваннями.

І саме за це Марта була їй вдячна.

Більшість людей починали одразу жаліти.

А вона цього терпіти не могла.

— Слухай, — раптом сказала Олеся. — Пішли після пар на каву?

— Я не знаю...

— Це не питання.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді я буду ходити за тобою і нити.

— Ти страшна людина.

— Мені так часто кажуть.

Марта знову засміялася.

І в ту ж секунду почула знайомий голос.

— О, вже знайшла собі групу підтримки?

Вона навіть не оберталася.

Вже здогадалася хто це.

Максим.

Звичайно.

Хто ж іще.

— Коваленко, ти за мною ходиш чи мені здається?

Запитала вона.

— Я просто випадково опиняюся там, де ти.

— На жаль, випадковості іноді бувають дуже нав'язливими.

Олеся ледь стримувала сміх.

Максим подивився на неї.

— А ти чого смієшся?

— Бо ти вперше в житті не знаєш, що сказати.

— Я завжди знаю.

— Ага.

— Андрію, скажи їм.

Хлопець, який стояв поруч, знизав плечима.

— Не можу. Я теж сміюся.

Олеся вже відкрито реготала.

Максим подивився на всіх трьох і похитав головою.

— Я вас запам'ятав.

— Боїмося, — серйозно кивнула Марта.

— І правильно.

— Не льсти собі.

Він усміхнувся.

Так дивно.

Не зверхньо.

Не нахабно.

Наче йому справді подобалася ця перепалка.

І саме це дратувало Марту найбільше.

Бо чомусь поруч із ним ніколи не виходило залишатися байдужою.