Глава 1. Новенька

Марта стояла біля дверей аудиторії і намагалася не втекти.

Серйозно.

Ще хвилина — і вона б розвернулася та поїхала назад до бабусі.

Новий університет.

Нове місто.

Нові люди.

І жодного бажання знайомитися.

— Ну давай, Марто, — пробурмотіла сама собі. — Не з'їдять же вони тебе.

Хоча впевненості в цьому не було.

Вона видихнула і зайшла в аудиторію.

Всередині було шумно.

Хтось сміявся.

Хтось завис у телефоні.

Хтось обговорював викладача, який ще не прийшов.

І майже ніхто не звернув на неї уваги.

Майже.

— Опа. Новенька.

Голос пролунав десь посеред аудиторії.

Марта подумки закотила очі.

Почалося.

Вона повернула голову.

На неї дивився хлопець у чорній футболці.

Розвалився на стільці так, ніби це не аудиторія, а його особиста вітальня.

— А ти хто? Комітет із зустрічі новеньких?

Кілька людей засміялися.

Хлопець усміхнувся ще ширше.

— Нє, просто цікаво.

— Цікавість кота згубила.

— А ти, дивлюся, з характером.

— А ти, дивлюся, без гальм.

— Максим.

— Вітаю.

— Це моє ім'я.

— А я думала діагноз.

По аудиторії прокотився сміх.

Хлопець поруч із Максимом ледь не вдавився водою.

— Ого, — засміявся він. — Максе, тебе щойно красиво винесли.

— Та тихо ти, Андрію.

Марта нарешті знайшла вільне місце і сіла.

Все.

Концерт закінчено.

Але ні.

— То як тебе звати?

Знову голос Максима.

— Не повіриш. Марта.

— Гарне ім'я.

— Не для тебе.

— Чого це?

— Бо ми не знайомі.

— Уже знайомі.

— Не настільки.

Андрій уже відкрито реготав.

— Максе, лиши людину в спокої.

— Не можу.

— Чого?

— Мені скучно.

— Знайди роботу.

Цього разу засміялася вже вся аудиторія.

Марта лише похитала головою.

"Боже, і оце мені тепер терпіти?"

Але найбільше її дратувало те, що Максим зовсім не образився.

Навпаки.

Сидів і усміхався так, ніби щойно виграв у лотерею.

І Марта ще не знала, що з цього дня він вирішить зробити її своїм улюбленим способом псувати собі нерви.