Розділ 6

Аеропорт Бориспіль. О пів на п'яту ранку. Люди поспішають на ділові зустрічі, хтось на роботу, а дехто вже подумки десь далеко. Наприклад, в Парижі чи Мілані. Відверто качужи Софія Літкевич обдурила Підлісного. Вона не дотримала  свого слова. Не змогла  сісти  в той літак. Летіти до Сіднею, то була погана ідея. Особливо зараз, коли в  школі таке коїлося.

В Києві  було небезпечно залишатися тому  Соні довелося обирати, або гнити в могилі, або податися кудись світ за очі. Дівчина свято вірила в те, що одного  прекрасного дня вона все розповість своїм батькам та друзям. Розставить все на свої місця. Навіть Риту переконає в тому, що помста, то не вихід.

Одинадцятикласниця не могла ніяк вирішити, що робити далі. Переховуватися? Чи здатися поліції? 
Соня підійшла до зали очікування, де зовсім випадково побачила свого класного керівника. Богдан якраз збирався летіти до Нової Зеландії. Навіть вже квиток придбав. Однак, зустріч з ученицею Вівату різко змінила його плани.

— Літкевич, йди за мною. — чоловік відвів дівчину подалі від допитливих  поглядів.

Зараз будь - яка людина, може стати початком їхнього кінця. Холоднокровно вбити, аби отримати за це щедру винагороду від довірених шестірок  Романової. Нікому не можна довіряти. Навіть самому собі. Це вже достовірна та перевірена інформація.

— Богдане Вікторовичу, мені страшно. — Софія дійсно була налякана.

На її очах так жорстоко розправилися з найкращою подругою. В якісь дурноваті співпадіння старшокласниця вже  не вірила. Вона була впевнена на всі сто відсотків, що за цим всім стоїть водій Островського. Про повернення до Киева було говорити поки, що  зарано, бо поліцейські вже могли оголосити її в розшук.

— Літкевич, поїдеш зі мною. Я тебе саму тут  не залишу. —  її класний керівник попрямував до виходу.

Налякана Соня пішла за ним. Єдине, що дівчину хвилювало це життя Рити та тієї незнайомки, яка могла вже померти. І все через невміння мовчати. Літкевич  навіть не змогла закричати, бо Романова приставила їй ніж  до горла. Погрожувала вбити всіх рідних, якщо хтось дізнається про  той випадок з Розінською.

— Богдане Вікторовичу, нам треба поїхати звідси. — одинадцятикласниця  мерщій сідає до таксі. 

Через декілька годин вони прибувають до невеликого будинку. Колись він належав батькам Богдана та його молодшої сестри Лариси. Чоловік шкодував про те, що раніше не попередив Ілону про небезпеку. Його кохана ще й досі залишалася в тому пеклі, де кожен вів подвійну гру. Починаючи від директора школи закінчуючи батьками учнів. 

Соня  не одразу зрозуміла, що знаходиться за  40 км від столиці України. Село називалося Озера, та розташовувалося в Бучанському районі. Як, виявилося родичі Богдана Вікторовича були звідси родом. Помешкання його батькам дісталося від прабабусі Орисі. Він багато чим завдячував тій жінці. Про це місце ніхто не знав. Лише його сестра Лара, яка працювала в Віваті шкільною медсестрою. Сюди навіть не приїздила Ілона, бо не виникало такої потреби. 

— Залишимось тут, а потім щось придумаємо. — чоловік пішов на кухню. 

Він хотів приготувати вечерю, бо Софія могла вже  зголодніти. Богдан вже декілька днів перебував в цьому селі, але несподіваний дзвінок від Ілони змусив його швидко зібрати речі та їхати до аеропорту. 
От тільки  незапланована зустріч з Літкевич знову привела класного керівника одинадцятого класу сюди. 

— Сподіваюся нас не знайдуть. — дівчина сіла на диван. 

В каміні ще тліли дрова. Поряд був велизней сад, а десь вдалині розкинулася річка з джерельною водою. Минуло двадцять хвилин. Вечеря була готова. Старшокласниця допомогла Богдану Вікторовичу накрити на  стіл. Вона до цього нічого подібного не робила, бо в її домі  такими справами займалася лише прислуга. 

Тим часом до Киева вже прилетів двоюрідний брат Марка. Роман не зміг бути особисто  присутнім на балі - маскарад, бо мав термінові справи в Лондоні. Юнак  якраз зустрічався з найкращим другом свого тата. Ярослав Борисович Адаменко погодився стати продюсером їхнього гурту, але за однієї умови. Банда повинна повністю  змінити свій репертуар. Написати нову пісню. Щось глибоке й ліричне. Сповнене кохання та надії.

Біля аеропорту Бориспіль на сімейство Зарудняків вже чекав їхній водій. Денис Пилипович Задворний. Чоловік шкільної медсестри з Вівату. Це Богдан їх познайомив шість місяців тому в театрі опери та балету. З того часу вони нерозлучні.  Водій відчинив  задні двецята, щоб першим до автомобіля сів Віктор. Згодом до міністра  борони  приєдналася дружина , а їхній син сів на переднє сидіння, бо хотів послухати музику.

Майя гортала глянцеві журнали. поки її чоловік розмовляв по телефону. Відверто кажучи, Рому майже не помічали. Його батьки були постійно зайняті тому й сплавили свою єдину дитину до того проклятого Вівату. З однокласниками Зарудняк мав складні стосунки, бо такої популярності, як його кузен Маркіян ніколи не мав. 

Чи заздрив хлопець нащадку Островських? Можливо. Просто інколи виникало таке відчуття, ніби він порожнє місце. Навіть зараз його відвезли в будинок тітки Марини, бо робота, то святе. Островські радо їх зустріли. Навіть запропонували поснідати разом. Майя та Віктор не стали сперечатися та з радістю прийняли їхнє запрошення. Чого не скажеш про Романа, бо юнак збирався поїхати додому та трохи відпочити перед тим, як поїде до школи. 

Дядько Віталій наказав дворецькому, щоб той розбудив Марка, бо стільки спати, то шкідливо для  здоров'я. До Вівату ніяк не можна було  спізнюватися. Краще виїхати з дому трохи раніше, щоб потім не червоніти перед однокласниками свого сина. 

Марина запросила всіх  пройти до просторної вітальні. Вона була трохи спантеличена тим, що Богдан Вікторович так несподівано поїхав. Тепер випускний клас залишився без класного керівника. В жінки одразу ж виникла ідея, як можна виправити цю  складну ситуацію. 

— Сестричко, не хочеш попрацювати трохи в школі? — Островська усвідомила, що від рішення Майї залежить майбутнє цих дітей.