Глава 6

Відчуваю себе в котре обманутою та кинутою напризволяще.

- Марк – хапаю хлопця за рукав й трішки тягну – Я не розумію! Вчора ж все було просто чудово! – відчуваю приниження та все одно бажаючи порозуміння, продовжую далі наполягати на розмові.

Та хлопцю все одно, що я намагаюсь сказати, він просто не хоче звертати на мене увагу.

- Ти маєш мені відповісти! Чи ти таке ж гівно, як й інші? – кажу пошепки, а в середині все клекоче.

- Від-ва-ли – розтягуючи, ніби смакує, каже він – Мене твої інші не цікавлять. Погрались і достатньо.

- Та ні, чувак, так ти зі мною вчиняти точно не будеш! – проговорюю максимально тихо, але так, щоб до його пустоголовки дійшло й більше не принижуючи себе надалі, згрібаю всі свої речі зі столу, підхоплюю сумку та прямую з гордо піднятою головою під спочатку здивовані завивання, а вже потім радісні воплі натовпу, який второпав конфліктну ситуацію й бажає палких деталей.
На долю секунду мною заволоділа тривога й очі в шаленому темпу почали вишукувати вільне місце і в цей же момент мозок аналізував кращий варіант з наявних.

- Я присяду тут? – запитую, хоча не очікуючи на відповідь вже ставлю сумку.

- Д-д-да – добродушно відповідає Данька, а клас ще більше заходить в гучній «підтримці» мого рішучого вибору.

Швидко сідаю за парту, й поки не прийшла класуха, починаю аналізувати останні дванадцять годин життя.
Він зламав чи майже зламав ніс єдиному, найкращому другу, бо злякався за мене? Хотів захистити? Чи приревнував?
Його палкий поцілунок та зізнання, що друзів із нас не вийде, явно натякав на можливість стосунків іншого плану. Чи може він мав на увазі, що навіть спілкуватись зі мною більше не буде… Тоді це пояснює його сьогоднішню поведінку! Ну звісно ж. Боже, як все стає логічним, коли вмикаєш мозок та можеш провести аналіз… Просто я дурна, вже понавигадувала собі кохання з першого погляду. Де я, а де Марк…
Мені здається, що дізнайся він раніше до поцілунку,  про моє сімейне підґрунтя й реальну причину переїзду, той його б не було.
 - Катя! КАТЯ! – луна все гучніше голос класної керівниці, що й приводить мене до реальності – Мені здається, я не дозволяла змінювати самостійно місця?!
- Перепрошую, але на минулому місці сидіти не зручно – відповідаю на фоні стійкого гулу одобрення класу.
Класуха переводить погляд в сторону Марка й продовжує урок наче нічого не змінилось. Та по закінченню вона знову наділяє мене своєю увагою.
- Катерино, залишся на хвилинку.
Зачекавши поки останній однокласний покине межі класу, очікую на допит.
-Він тебе образив?
- Ні, просто з Данею легше спілкуватись.
- Катерино, ну, по-перше, ти мені брешеш, по-друге, ти ж ходиш на навчання не задля бесід з однокласниками, ще й виключно чоловічого полу. Й нагадаю на останок, у Даниїла сильний дефект мови, тому ж навряд він міг би «торохтіти» з тобою на довільні теми, хай простить мене Господь за сказане. То ж запитаю ще раз, Марк тебе чимось образив?
З хвилину просто мовчу, не розумію нащо класуха лізе так глибоко, бо я не влаштовувала явного конфлікту, тому зваживши всі за та проти…

- Ні, просто мені подобається Даня. – бачу по очах та трішки перекошеній міміці, що моя відповідь явно не влаштовує педагога, але з мене достатньо конфліктів. – А те як він спілкується, мені навіть подобається, а ще він милий!

- Просто, якщо ВІН тебе образить, то повідом мені. Марк не подарунок, будь обережною.

 Повернувшись додому вже котру годину поспіль не можу знайти собі в котре місця. Ще й батько вирішив, що отримав всесвітнє прощення й ми надалі можемо бути милою сімейкою.

- Кать, ти не можеш все життя вдавати, що батька не існує у твоєму житті.
-Як ти змогла пробачити йому? – моє питання явно увірвало якусь ниточку в душі матері, щось, що допомагало триматись їй десь поза межами реальності даної проблеми.
-Доню, це доросле. – єдине, що змогла видавити з себе мати, після чого вийшла з моєї кімнати стиснувши свої мініатюрні, елегантні долоньки в міцні кулаки.

Я не бажала її образити, але ж вона по факту теж винна. І через неї та її життєвий вибір я знаходжусь тепер тут.

*повідомлення

«Спиш?»

Беру телефон та з пів хвилини кручу його в руці, не знаючи чи є потреба у відповіді на запитання.

«Ні»

«Є пропозиція від якої складно відмовитись. Поїхали?»

Що ж тепер? 

Я немов та пустоголова лялька, котра знає, що нею просто граються, але в моменті приємно.

«Через скільки мені бути готовою?»

«П’ятнадцять хвилин. Не вдягай тільки спідниці.»

І чого б це…

- Мам, я вийду на годинку? – запитую, заглядаючи до ванни.

- Ти бачила час?  - ледве стримуючи схлипи, запитує мене.

- Вибач, це ти через мене? – запитую, а в самої ніби ком у грудях.

-Скоріш через себе. Я простила його вперше, бо мені страшно було залишитись самою. Я не хотіла лишати тебе повноцінної сім’ї. Я не знала як відреагують його батьки на це, а ти ж знаєш, що бабуся хвора й зайві переживання їй не потрібні…

- Мам, але ж ти подумала про всіх окрім себе!

- Кать, я намагаюсь пробачити йому. Ми живемо далі. Він обіцяє, що такого більше не відбудеться, і знаєш що? Я йому вірю. Кожна людина може оступитись, але ж він визнає свої помилки.

- Мам…

- Тобі теж важко, я розумію. Твої друзі, Максим. Він до речі тобі дзвонить?

- Це як в літньому таборі, мам. Забув про мене майже на наступний день.

- Прикро. Та не бери близько до серця, принаймні спробуй.

- То мені можна піти на годинку?

- І як його звати?

- Марк. Він мій однокласник. – кажу ніби чеканю. Вона про все здогадується, по очах бачу, але мовчить. Вона завжди краще промовчить.

- Будь чемною дівчинкою – це все, на що вистачає її хоробрості.

Мати знає, що в мене на плечах голова є не тільки для прикраси, за що, я звісно їй неймовірно вдячна.