Глава 3

***Катя***

- Марк, хто він?

- Блін – тихо каже хлопець – Кать, відвали вже – доволі грубо відказує хлопець.

- Ти не розумієш мого запитання? Хто той виродок? – продовжую наполягати на відповідь, чим ще більше дратую хлопця.

- Хух… Може це ти не розумієш, коли тобі кажуть відвали?  Він до тебе сам більше не підійде, не парся – тільки хоче піти геть хлопець, як я його зупиняю – Що ти хочеш ще? – закочуючи очі до гори, запитує Марк.

- Сказати тобі ще одне дякую.

- Сказала?

- Так

- Ну, а тепер відвали вже – каже з посмішкою хлопак.

А може Женька права та я йому подобаюсь? Дурниці.

Весь вечір не можу заспокоїтись! Мене дуже турбує думка про те, що разом зі мною навчається хлопець, який хотів скористатись моєю відключкою. А ще хочеться віддячити Марку й подарувати щось в знак дяки. Та весь вечір нічого путнього на думку не приходить.

Наступні два тижні пройшли абсолютно ніяк і якби не ця зустріч вечірнім містом, то про цей четвер спогадів не лишилося б взагалі.

Ми з Женькою якраз йшли в кіно. Фільм, як на мене, нуднуватий, але маючи нестримне бажання хоча б кудись вийти, я вхопилась як за рятівний круг, за цей похід у кіно.

Хоч й прохолодно, та мене заворожує краса цього нічного міста.

Звісно проживаючи в Харкові з його масштабами, нове містечко здається зовсім крихітним, мініатюрним. Раніше, аби доїхати до центра міста в мене йшло понад годину, наразі двадцять хвилин, це при тому, що живу я майже на виїзді з нього. Тут не знайдеш станції метро, звісно! Хоча на одній вулиця я бачила підземку на куполі якої стоїть лампа з червоною літерою М, що дуже зацікавило мене. Женька каже, що все дитинство вважала то єдиною станцією на все місто, яка дуже далеко простягається, бо йде аж до Києва.

До сеансу кіно ще більше ніж годину й ми вирішивши прогулятись вечірнім містом, звісно ж центральною вулицею.

Старовинні будинки обрамляють її з двох сторін. Вона достатньо довга й викладена бруківкою.  Всюди грають маленькі вогники закладів, які так і манять зайти до них на теплі посиденьки. А великі вогні, це старовинні ліхтарі, котрі стояли тут ще при Лесі Українки та Володимирі Короленку. Здається час тут застиг й місто стоїть у своїй первозданній красі й десь поруч з нами має проїхати карета.

Свою ж дорогу ми вивірили до хвилини. Зараз дійдемо до ЦУМу, візьмемо якийсь теплий напій, напевно какао. Далі через театральну площу, звернемо на алею Гоголя, а там до кінотеатру як рукою подати.

З мрійливих думок, мене вириває подруга.

- Про що ти весь час думаєш? – хитро запитує Женька.

- Нічого особливого, я просто насолоджуюсь красою цього вечора.

- Поки ти ним насолоджуєшся, я помираю від холоду – здригаючись для більшого ефекту каже дівчина – Давай будемо швидше йти – ниє мені на вухо Женька

- Ми йшли б швидше, аби ти ноги не натерла! Чи вже забула, як п’ять хвилин назад стогнала за це?

- Блін, не будь занудою! Пішли в арома – скиглячи тягне мене за руку як мала дитиняка.

- Женька, там не смачно! – намагаюсь наставити її на шлях істини в сторону смачного какао!

- Я кажу тобі, пішли – хапаючи за руку, тягне мене за собою.

Потрапивши всередину я відразу пішла обирати напій в той час, як подруга захотіла обрати столик для перепочинку.-

- Кать, був вільний як раз біля вікна. І… Привіт, Марку

А можна я не буду обертатись? Мені вдосталь цієї грізної скали в школі…

- Привіт – сухо відповідає хлопець.

Своєю чергою я не намагаюсь з ним привітатись, просто махаю рукою в знак привітання, на що отримую такий же нудний, сухий та стриманий кивок головою. Бісить, неймовірно.

- Привіт, мене звати Ніл – чую новий, досі невідомий голос.

Розумію, що за спиною стоїть ще хтось й дуже цікаво глянути на ту другу людину, але ж ззаду ще Марк, а от на його незадоволену пику дивитись нема жодного бажання. Та повагавшись зі своїми бажаннями та думками я все ж таки розвертаюсь.

Переді мною стоїть хлопець років сімнадцяти. Світле, злегка кудряве волосся, пухкі губи, що розпливаються широчезною усмішкою та голубі очі. Напевно багато дівчат полюбляють такий типаж, але не я. Мені більше подобаються темненькі як… Марк… Навіть не думай про це.

 - Привіт, мене звати Женя – радісно вигукує подруга – А це Катя

- Дуже приємно дівчат, ви тільки прийшли?

- Так й намагаємось обрати собі напій – можливо й різко відказую я

- Добре, не заважаємо – каже хлопець в той час, як Марк тупо дивиться на стенд з меню.

Зробивши замовлення ми повернулись  за заздалегідь обраний столик.

- Ти бачила того красунчика? – із захопленням каже Женя

- Я не побачила в ньому цього – награно зсуваючи брови відповідаю подрузі – Скоріше б зробили напої, бо ми запізнимось.

- Та годі тобі, все ми встигаємо, ще й попкорн візьмемо.

- Дівчат, а можна до вас підсісти? -  з бездоганною посмішкою запитує Ніл, позаду якого стирчить незадоволена морда Марка.

- Так, сідайте – з такою ж широчезною посмішкою каже Женька.

І поряд зі мною сидить вже такий знайомий бік хлопця.

- Я так розумію ви всі вчитесь в одному класі?

Наспівуючи відповіді Нілу на всі його запитання щебече Женя.

Марк як зазвичай бісить мене своєю непідступністю, але зараз ми не в школі!

- То чому ти вічно мовчиш? – запитую, та він ніяк не реагує на мене

- Він в нас як енергоощадна лампочка, дівчат.

- А ви давно знайомі? – з інтересом запитує подруга

- З п’яти років, як вперше побились у дворі.

Женя починає закидати хлопця запитаннями, а мене колотить. Чи від того, що вже потрібно йти десь повз пам’ятник Гоголю й перебувати в вирі фантазій, поступово наближаючись до кінотеатру, чи від того, що він мене ігнорує.

- Хлопці, дякую за компанію й цікаву розповідь, та нам вже час в кіно, а Марку треба відпочити від «активної» бесіди. – Ніл з Женькою заливаються сміхом.