Глава 1

- Добрий ранок, мої любі дітки – каже Марія Федорівна, моя нова класна керівниця. Жінка років шістдесяти, на голові охайна гулька із посрібленого волосся, очі небесної блакиті. Напевно, аби в мене була бабуся, вона б виглядала саме так – Сьогодні в наші з вами сім’ї поповнення. В мене є величезні сподівання, що Катерина зможе дуже швидко й легко влитися в наш колектив. Дуже прошу бути як завжди чуйними й допомогти нашій новій дівчинці по швидше пройти акліматизацію.

- Вона точно не квітка в горщику, що їй акліматизація потрібна? – з посмішкою запитує хлопець. Як вже потім я дізнаюсь, звати його Діма і якби точно його схарактеризувати… Діма – мудак.

- Дмитро, що ти таке говориш! Я ж тебе прохала ще вчора – продовжує тираду слів нова класна, а я ж тим часом вишукую очима місце де сісти. Єдиним чудовим варіантом є третя парта біля вікна. За нею ніхто не сидить, то ж не доведеться ділити стіл й винюхувати сморід з роту, як з минулим однокласником – Катерина, ти можливо вже знаєш з ким хочеш сидіти? Дивись є вільне місце біля Ліки й Полі.

- Марія Федорівна, а можна я сяду там? – кажу вчительці й показую пальцем на вільну парту.

- Звісно, можна й туди – з меншим азартом відповідає жінка – Катерина, я б хотіла, щоб перед тим як ти сядеш на своє місце, ти презентувала себе для класу.

Ненавиджу такі моменти!

- Привіт – кажу й махаю в знак привітання долонею – Мене звати Жежер Катя, мені шістнадцять років.

- Катерина перевелась до нас з харківської школи – чудово, може ви все за мене розповісте? – А яке в тебе хобі?

-  В мене його нема. Можна я сяду за своє місце? – під присвисти класу й здивований погляд класного керівника, я все ж таки йду до омріяної парти.

За вікном січень. Погода залишає бажати кращого. Туман через який можна розгледіти пару ялинок й опустілі дерева. Мені жахливо не подобається нове місто з його погодою.

Проходить хвилин п’ятнадцять уроку, як відчиняються двері класу й у дверному отворі з’являється хлопець.

- Марк, ти знову запізнився! Ще один такий раз і я буду вимушена подзвонити твоєму батькові!

- Марія Федорівна, приношу своє вибачення. Можна я займу своє місце?

- Проходь вже швидше – каже вчителька й махає руками так швидко, ніби хлопця попутним вітром має донести.

Марк з вигляду абсолютно звичайний. Темне волосся, що до речі, акуратно вкладене. Високий й, так би мовити, збитий. Але ця червона сорочка в клітку, коли вже пройде ця бісяча мода?

- Ну і хто ти? – пошепки запитує Марк

- Катя

- Дуже приємно. Я взагалі-то полюбляю сидіти один, то ж на перерві знайди собі іншу парту – нахаба! Ні, тепер я звідси навіть не здвинусь!

- Мене по життю мало цікавить, що ти любиш! Я полюбляю дивитись у вікно, а це єдине місце, де ще можна це зробити!

- Я вам двом не заважаю? Чи ви вирішили краще потоваришувати? – запитує класна, а в мене по щоках розливається рум’янець – Мовчіть обоє. Я за вами слідкую!

Я звісно не в захваті від нього, та ще менше я в захваті від людини, яка придумала проводити виховну годину в понеділок першим уроком, прослуховуючи й так всім відому нудятину. Жахливе дзижчання дзвінка розлилось по моїм вухам як чарівна мелодія Гайдна.

- Привіт, мене звати Поліна. А з якої конкретно школи ти до нас перевелась?

- А це має якесь значення?

- Просто я також з Харкова й може ми разом вчились.

- Ні, цього точно не було, бо я б тебе запам’ятала – з милою посмішкою відповідаю я незадоволеному обличчю Поліни. Здається я думала, що заведу подружок. Здається план провалюється.

Перерва підходить до кінця, то ж повертаюсь за парту.

- Ти даремно Поліні так відповіла.

- Вона твоя дівчина, що ти вступаєшся?

- Вона моя двоюрідна сестра, й на правах брата раджу не заводити її в якості ворога.

- Нащо їй знати в якій школі я вчилась?

- Не знаю, мені чесно кажучи плювати. Просто попередив, бо ти новенька. Кать, пересядь від мене, благаю.

- Розумієш, пересідати я не буду, але чітко укажу наші з тобою кордони – кажу й проводжу олівцем лінію чітко по середині парти.

- Це ще навіщо?

- По-перше, ти на уроці рукою заходив на мою половину. По-друге, уявляй, що ти тепер на одинарній парті, а значить, сидиш сам. Зрозумів? – а у відповідь тиша – Ти чого не відповідаєш?

- Я ж сиджу сам й тебе тут нема, то ж на майбутнє не розмовляй до мене.

Цікаво, сьогодні сім уроків, хм… Чи зможе до кінця дня зненавидіти мене увесь клас?

На виході, день минув не погано. Я познайомилась із Женею. Мила руденька дівчина, зійшлись з нею на любові до класики й серіалів. Шкода місце біля неї зайняте, бо я б відсіла б від цього індика.

- Я вдома.

- Як день? Познайомилась з кимось? Як тобі школа? – запитує мене моя вічно активна мама.

Не можу втримати посмішку.

- Все одно краще подругу ніж ти, я не знайду! Все добре, ма. Школа нормальна, класуха мила, з однокласниками ще потоваришую.

- Не уявляєш як я переймалась за твій перший день. Напевно так же сильно як тоді, коли в шостому класі в тебе почалась менструація і я бігла за тобою до школи з купою різних прокладок й пакетом цукерок – посміхаючись каже мати.

- Мам, добре що ніхто більше цього не чує – такою ж щирою посмішкою відповідаю рідній.

Вже минув тиждень, як я навчаюсь в новій школі. Марк все ще уявляє, що сидить самітником. Зате всі перерви ми з Женькою обговорюємо серіали. Зараз переглядаємо «Зачарованих», наступні на черзі «Відчайдушні домогосподарки».

- Дівчат – каже однокласник Олег – у нас тут вечірка буде, запрошується весь клас. Сьогодні на восьму вечора у Поліни.

- Дякую, та ми не знаємо куди йти.

- Провулок Рибальський 14-а, дівчат. Дрескод довільний. З собою візьміть випивку для себе.

- Дякую за запрошення – кажу хлопцю, який вже починає віддалятись від нас – Жень, йдемо?