— Віддай! — Ліза кинулася на Кіру, спробувала вихопити з її рук браслет, якийсь час вони боролися, потім Кіра з силою відштовхнула Лізу, аж та не втрималася на ногах і впала.
— Що це за колотнеча? — раптом почулося за її спиною.
Вона озирнулась і побачила, що до них наближається Роман. Слідом за ним бігла його сестричка.
Кіра швидко розрізала навпіл Лізин браслет, кинула його на землю, ще й ногою притупнула зверху і переможно поглянула на однокласницю, яка досі сиділа на землі.
— І не лізь більше не в свої справи! — голосно вигукнула дівчина, пройшла повз Романа, навіть не поглянувши на нього, та швидко зникла за воротами школи.
Роман підійшов до Лізи. на якусь мить завагався, а потім простягнув руку і допоміг їй підвестися.
— Чого це ви побились? — здивовано запитав він.
— Так, нічого особливого. — Лізі не хотілося вдаватися в подробиці.
Тим часом Романова сестра підняла з трави уривки браслета і простягнула їй зі словами:
— Шкода, що та дівчина його порвала!
— Якось переживу, — буркнула Ліза і вже збиралася йти, коли дівчинка зазирнула їй у вічі і сказала:
— Не засмучуйся. Я можу тобі новий зробити, з резиночок. Хочеш?
— Поліно, не чіпляйся до людини зі своїми резиночками, — Роман взяв сестричку за руку. — Їй це не цікаво!
Ліза побачила, як з личка дівчинки зникла усмішка, вона похнюпила голову і тихо зітхнула.
— Чому ж, мені цікаво, — сказала Ліза несподівано для самої себе. — Я дуже люблю резиночки!
— Правда? То я тобі зроблю і завтра принесу! — зраділа Поліна.
Ліза кивнула головою, підійшла до лавки і сіла, дістаючи з кишені телефон. Поки вони з Кірою з’ясовували стосунки, її автобус уже поїхав. Тепер потрібно було чекати ще дві години, доки йтиме рейсовий до її села. Вона набрала мамин номер:
— Алло! Мамо, я тут затрималася трохи. У нас було… е-е-е… додаткове заняття, і я не встигла на шкільний автобус. То приїду рейсовим. Не хвилюйся, з голоду не помру. Зараз піду куплю собі в магазині булочку.
— Краще ходімо до нас, — Ліза й не помітила, що Поліна з Романом зупинилися та слухають її розмову. — Ну ходімо, — дівчинка вхопила її за руку. — Я тобі зараз зроблю браслетик, повечеряєш із нами...
— Та ні, мені незручно, — Ліза похитала головою.
— Пішли, — раптом озвався Роман. — Заразом зашиємо тобі куртку, бо он кишеня на чесному слові тримається.
Ліза поглянула туди, куди він показував, і побачила, що Кіра й справді майже відірвала їй кишеню.
— Ніколи не подумав би, що побачу, як дівчата колошматять одна одну, — пирхнув Роман. Але цього разу Ліза чомусь не образилася на нього. Можливо, через Полінку, котра підійшла і довірливо вклала свою маленьку долоню у її руку...
#1726 в Фантастика
#472 в Наукова фантастика
#2266 в Молодіжна проза
#921 в Підліткова проза
Відредаговано: 04.06.2023