Глава 24

Я доволі багато витратила часу, та все ж вирішила вдягти чорне худі, зверху джинсовий сарафан, ще добавила чорні калготкі і мартінси. І мій лук повністю готовий.

І знову непомітно минувши всіх жителів будинку, я швидко вибігла на подвір'я, де мене вже чекав Нікіта.

Прогулянка наша длилась довгенько. І напевне це буде очікувано, та Нікіта мені запропонував зустрічатись. Як виявилось я йому вже довненько подобалась. Ну і я не тянучи ризини, погодилась. Тож від сьогоднішнього дня ми почали офіційно зустрічатись.

Потім ми встигли забігти в кафе і побродити по парку. Цей вечір мені запам'ятається ще надовго.

Далі мене провели до будинку, постоявши ще трішки під ним, і попрощавшись з Нікітой, я пішла вже до себе.

Тільки я зайшла, як на мене накинулась тітка.

— Де ти була, чому нічого не сказала. І чому я не помітила як ти повернулася зі школи?

— Ну тільки що я прогулювалась з другом. А те що ти не помітила мого приходу після школи, то це вже не до мене.

— Ну добре. Елісонько, я завтра вже маю їхати до себе. Тож щоб не сумували, а Тім із Мелісою ще тут побудуть. Потім переїдуть. Вони ще не підібрали собі квартири. Ти ж не проти?

— Звичайно ні. Хай залишаються на скільки їм потрібно.

— Чудово, знала що ти зрозумієш.

Після цих слів я поскакала до себе в кімнату. Я була засмучена тим що Таня поїде і залишить мене саму, та ще й з тими. Та що поробиш. Я впораюсь. Напевне.

Потім я пішла в душ, і сіла робити домашню. Потрібно лягти пізніше, а то знову в рань прокинусь.

Тож заснула я тільки в 1:34, і то за столом. Сил іти до ліжка вже не було.

Прокинулась я від верещання будильника, мені навіть здавалось що я сумувала ті дні, та як тільки почула його,передумала.

Швидко зібравшись я пішла на низ, Таня вже винесла речі. Напевне, зранку їде.

— В скільки ти їдеш?

— Та вже скоро, в 9. Ти будеш їсти, я можу щось приготувати.

— Ні, дякую. Я не голодна, та ще й запізнююсь. - я підійшла до тітки і дуже сильно її обійняла, мені буде її не вистачати - Бувай, я сумуватиму.

— Нічого, я ще приїду вас навідати через рік. Не сумуй тут без мене.

— Хах. Добре. Не буду.

— Ну все, біжи. Тобі потрібно в школу.

— Бувай.

— Пока.

Мене ще раз обійняли й поцілували в щоку.

В школі нічого нового не було, ну крім того що Даша з Богданом ніяк не могли повірити що ми з Нікітой зустрічались. І нам потрібно було доказувати що ми над ними не глузуємо.

Після останнього уроку, ми ще трішки поспілкувались. І вирішили що сьогодні підем на прогулянку всі разом. Ну і Дашиній голові захотілось запропонувати на кладовище. На неї відразу всі подивились з коса. Я типу ти що мале дитя, в дитинстві не налазилась. А хлопці з насмішкой, типу що вона й не дійде. Та все ж Богдану нічого не залишалось як погодиться, бо якщо ні, Дашка б довго дулась. А я з Нікітой вже погодилиь бо нічого цікавішого не придумали. Ми вирішили зустрітись біля кафе, а Нікіта сказав що вийде мені на зустріч. Я була звісно рада що про мене не забувають і піклуються. Ви не подумайте що Нікіта тільки вийде на зустріч, як не як, а живу я доволі далеко. Тож я була дуже рада його словам.

Потім ми всі пішли по домівкам. І знаєте що, коли я зайшла до своєї мене зустріло двоє людей. Чимось невдоволених.

— Ну і де ти знову було. Що не можеш як всі нормальні люди приходити до дому вчасно! Мені потрібно за тобою наглядати, а ти вештаєшся хтозна де! - просто проорав Тіма.

—  Оо, а я вже й забула що потрібно всім звітувати про свої дії. Не записуйсь в старші, я тебе не просила. І надіюсь на ваше розуміння якщо я попрошу притворитись незнайомими до вашого виїзду з цього будинку. - поки я це говорила Тіма вбивав мене очима, а Меліса дивилась на мене як на якийсь мусор. Напевне перейшла на бік коханого. Ну що ж хай так.

— І не надійсь, тільки попробуй ще раз запізнитись. Я можу зробити все що захочу. І ти мені навіть не зможеш цьому завадити.

— Ну і що наприклад.

— Не хочу розкривати всі карти.

Після цього я направилась до себе. І коли я підіймалась по сходах, мені крикнули:

— Ми повернемось пізно. Щоб була тут. І нікуди не виходила, не хочу через тебе потім получати.

Мене це так вибісило, мені вже було всерівно на те що ми колись ладили, я просто хотіла щоб вони нарешті покинули цей дім.

На годиннику було вже шість. А отже через годину я повинна виходити. Ну і я пішла собиратись. Ну і рівно в 19:00 я була зібрана, тож я пішла до друзів. Тільки я вийшла, як до мене на телефон зателефонували. На екрані висвітилось батько, і я вирішила взяти. Я з ним не спілкувалась вже давно. Невже вирішили запитати як я.

— Ну і що ти наробила!?

— Чому ти кричиш, і що такого я вже зробила?

— Я тебе попросив забрати папери, це що було так важко. Ну ти б була звичайно не Елісон, якби не обійшлось без шоу.

— Це ти за вибиті двері, та що тут такого. Та й до речі в цьому немає моєї вини.

— Ха, немає твоєї вини. Кому ти брешеш. Ти хоч розумієш як ти мене позориш. Ти хоч розумієш те що ти зробила, бачили всі. Ти хоч розумієш як ти мене принизила. Це було так просто забрати бумаги, я тобі довірився, думав що хоть щось ти можеш зробити. Та ні, помиливсь. Бачте мені зателефонував вчора мій секретарь, і сказав що моя донька устроїла перед всіма сцену. Орала на нього, та ще й в кінці вибила двері до мого кабінету. - за весь час мені навіть і слова не дали вставити.

— А може ти спочатку мене вислухаєш, а не кому попало віритимеш?

— Тебе? Щоб ти мені збрехала. Ну ні, я повірю всім, та тобі в останню чергу.

— Дякую за довіру! ТАТУ! - на цих словах я виключилась.

Я не могла повірити що мій рідний батько так до мене ставиться, та ще й вислухати не захотів.

Весь час поки я шла була понурена в роздуми, а саме в той телефонний дзвінок. Мені було боляче що ввєсі ті слова говорив саме мій батько. Ось я вже дійшла до дороги, і чекаю поки загориться зелений щоб перейти. На другому кінці я бачу Нікіту який махає мені рукою, та я була дуже понурена в себе. Тож тільки всміхнулась.