Глава 21

— Давно не бачились, Тіме. - з наіграною посмішкою промовила тому. В того Саши очі на лоб вилізли. Хах, напевне не знав що я з його другом знайома, ну то таке. Думаю що переживе. В цей момент мене дуже злив брат. Мало того що ми не помирились після сори, так ще й вчорашнє. Мене це остаточно довело. Для себе єдине що виведу, поки він не вибачиться, і не об'яснить ситуацію в клубі, на дружні стосунки хай не розраховує.

— Ого, а ви що знайомі? - запитав Саша. Чесно я б теж була здивована на його місці. Вчора коли хотіли казна що зробити зі мною і моєю подругою, він навіть не заступивсь.

— Знайомсь Саш, моя двоюрідна сестра Елісон.

— Ого, а ви вороги? Точно вороги, ти б тоді вчора не дав Вадіму підійти до них. А так тільки з задоволенням спостерігав. Напедаєш на сестру своїми ж друзями. Це підло. Та мені подобається, я б теж такого шансу не втратив би. - а мені цей Сашка все більше і більше подобатись начинає, всі мої думки про Тіму на блюдечку тому підносить. Мені здається, що зараз Саша більш за мене, чим за друга.

— Рада була всіх зустріти, та мені час. Бувайте - не давши відповісти Тімі, викрикнула я. Та я й не жартувала, і справді вже запізнююсь.

— Ну добре. Дозустрічі Елісон, надіюсь ми ще зустрінемось. - Саша.

— Я теж - з цими словами, я попрямувала до школи.

В клас я зайшла рівно по дзвінку, та по дорозі до школи мені ще й бігти довелось. Тож якби я зіпізнилась проклинала все і вся. На мене дивилась пара глаз Даши, Нікіти і Богдана. Думали що не прийду, ха, не на ту напали.

З цими думками я вмістилась на своє місце, біля Нікіти. Той таращивсь на мене цілий урок, та я не звертала уваги. Як не як, а уроки це святиня. Ну звичайно за настроєм. А в мене він сьогодні чомусь хотів нових знань, а заперечень в супереч думкам про навчання я не отримала. Тож весь урок втикала на вчителя і дошку, на якій вимальовували всяку всячину.

Тільки закінчивсь урок, і на мене напав Нікіта з запитаннями де я була, чому запізнилась, що сталось? Мене навіть його зацікавленість лякала.

— Да не хвилюйсь ти так, бачиш сижу перед тобою цілесенька. Наче людина не може запізнитись на урок, та й до того, я не запізнилась. Прийшла саме вчасно.

— От якраз ти та людина що не може запізнитись. Я тебе знаю. Розказуй що сталось, знаєш як я хвилювавсь. - вав, він за мене хвилювався. Це було неочікувано.

— Найшов через що хвилюватись, всього навсього по дорозі до школи зустріла пару хлопців зі вчорашнього клубу. Нема через що хвилюватись. - в нього було таке смішне обличчя коли я йому це розповіла. В його погляді читалось тільки те що я божевільна.

— Ах, ну да, всього навсього хлопці з клубу де до вас приставали. Звичайно що хвилюватись не має за що.

— Да не пепеживай ти так, зі мною ще брат був - ага брат, краще його б свиньой назвали чи нелюдом. Набагато краще пасує його натурі.

Після моїх слів він заспокоївся, та не надовго.

— Да ти ж казала що зустрілась з хлопцями з клубу, ти не оворила ще й про брата. - ого, да він сищік. Навіть до слів придерається. Краще йому не знати що мій брат один з тих хлопців.

— Ну вибач, не вточнила. Та й взагалі ті підійшли і вибачились за свого друга, а також похвалити не забули. Дакщо нічого поганого.

Він уже хотів щось промовити, та його перервав дзвінок на урок. Моє ж ти золотце. В цей момент я б розцілувала той дзвінок, який врятував мене від цього допросу. Повезло що хоч Богдан з Дашою не приставали. Їх визвала вчителька до себе. Щось потрібно було доробити.

Далі всі уроки пройшли тихо, звичайно мене ще порозпитували ті, та не так багато як Нікіта. За що я їм була вельми вдячна.

Прийшовши до дому я застала машини батьків. Невже вони дома. В такий то час. Зайшовши я нікого не помітила, тож гримнула дверима посильніше, щоб знали що їхня дочурка повернулась зі школи. Тільки я це зробила, з гори донісся голос тітки:

— Ну і яка падла жити перехотіла.

— Це я! - на всяк випадок заверещала я. Щоб почула.

— Я звичайно рада Елісо що ти повернулась, та скільки можна тобі говорити. Я НЕ ГЛУХА!!!! - знаву цей голос, через який кров з ушей піде.

— Вибач! - трішки тихіше, та всеж крикнула.

— ВИБАЧАЮ!!!! - аааав, це скоро вб'є.

Я піднялась на гору і вирішила запитати:

— Таню, а де батьки?

— Вони в своїй кімнаті.

— Ааа, добре. Дякую. - я пройшла до їхньої кімнати - А чому ви так рано повернулись? - ви не думайте, та справді дуже дивно. Просто так, вони не повернуться так рано, на вулиці навіть світло.

— Ми поїдем по роботі в іншу країну. Можеш не сумувати з тобою буде тітка Таня. - складаючи одяг в валізи, говорила мати.

— Добре. Ну і наскільки ви їдете?

— На два місяці, довго знаю. Та не думаю що ти встигнеш засумувати. А може ти нам зробиш ласку, і зателефонуєш зі словами щоб ми повернулись, бо тобі самотньо без нас.

— Хах, і не надійтесь. - на цих словах я вирішила припинити нашу розмову хоча вже на виході з кімнати згадала - А в скільки від'їжджаєте?

—  В 17:00 самальот. Тож через хвилин 15 їдем.

—  А ви ж на одній машині, так?

— Ну добре добре. Ми їдем на моїй, батькову можеш брати. Ключі тільки в нього забери.

— А де він? - на всіх парах радості запитала я.

— Десь на низу. Пошукай.

— Добре. Дякую за машинку.

— Говориш так, наче в перший раз даєм.

В мене хоч прав не було, та машинки обожнювала. Саме головне знати де їздити не потрібно.

Спустившись я помітила батька, який щось робив.

— Тат…

— Знову. Ти ж знаєш, що потрібно робити. - простягуючи мені ключі говорив той.

— Звичайно.

— Будь обережна.

— Наче ви мене не знаєте. Да я профі.

— Хахха, так, так. Ледь не забув. Тільки це нічого не змінює, обережність завжди на першому місці. Не ганяй, а то я тебе знаю.

— Добре, тату. Обережність на першому місці.  - обійнявши і поцілував в щоку, я побігла на верх, в свою кімнату. 
Можливо ви помітили, а може і ні. Та з батьком в мене стосунки кращі ніж з матір'ю. Вони обидва дуже заняті своєю роботою. Та в малі роки батько завжди находив час для мене. В дитинстві ми з ним були не розлий вода. Та потім на роботі все почало покращуватись. І він проводив весь вільний час там. З початку він ще намагався якось не забувати і про мене, та потім вже неміг.