Глава 20

Ми не збирались розходитись. Тож вирішили походити по місту. Ну і під час цієї вельми цікавої прогулянки, глопці запропонували піти в один будинок. Давно закинутий.
Коли хлопці це говорили в них на лицях усмішка тянулась до ушей, та вони і не забули подивитись на нас, а точніше на нашу реакцію. По них було видно що вони чекають як ми заверещим і будем усіма способами відмовлятись, та вони нас погано знали.

Ми з Дашою переглянулись, після чого на наших лицях появились коварні посмішки. Лазити по закинутим Богом будинках ми любили з дитинства. Звичайно в малі роки це були просто будинки, які розташовувались біля нас і були безпечними. Та з роками нас тянуло все далі і далі. Тож від ідеї хлопців відмовлятись ми ніяк не збирались.

Богдана з Нікітой такий розклад не дуже тішив, адже вони хотіли з нас поглузувати. Та як говориться " Не на тих напали". Тож з очікуванням чогось цікавого, ми попрямували за нашими спутниками, а точніш людьми які і запропонували цю дурість.

Прибувши до місця ми побачили величезну будівлю. Богдан сказав що це лікарня яку закрили. Чому вони не знали, та й нам не дуже цікаво було. 
Ми там лазили десь час. Ось ми стоїмо біля сціни, і нагору зможем пролізти тільки по жилізній драбині. Ну мене підсадили, а Нікіта і так в прискок дістав. Через те що темнота була дуже темною,ми включили фонарики. Ну і нічого перед нами не було. Пустота. Напевне це вже криша. До нас вже хотіла лізти Даша, як Богдан заорав:

— Нас'йоб!

Почувши це Даша, якій залишилось тільки закинути ноги зістрибнула, і ми з Нікітой довго не заставили себе чекати. І почали злазить, Нікіта сказав щоб ті бігли і ми наздоженемо, ну ті так і зробили. Хлопець швидко зістрибнув і піймав мене. В цей момент я нічого не розуміла чому і від кого ми біжим, та я знала що кращий варіантом в цей момент було тікати куди очі ведуть. Що ми і зробили. Нікіта схопив мене за руку і ми почали кудись бігти. Вже десь на десятій хвилині бігу я помітила що ззаді нас щось світилось і рухалось. І це придало мені сили бігти ще бистріше. Не заздрила я своєму однокласничку, і сам біг і мене багажом тяг. Ну що поробиш, сам же сказав що ми тих доженем. Та в один момент Нікіта зупинивсь, і почав віддихуватися, а я пильнувала щоб до нас ніхто не підкравсь. Та це було не довго. І хвилине не минуло, як якесь світло з'явилось в моєму колі кругозору. Швидко схопивши того за кофту, здається, я рвонула з місця. І тепер тягла його вже я. Та бігли ми так не довго, як не як а мужик завжди повинен захищати, тож знову тяг мене він. Так ми і добігли до забору, який огороджував цю заброшку від маленького ліска перед містом. Нас зустріли схвильовані друзі, та не розпитуючи де ми так довго лазили, відразу почали перелазити через огорожу.

Коли остання людина Богдан перекинула свою ногу і звалилась до нас ми побігли геть. Та вже ми бігли і сміялись з нашої везучості.

Хлопці вирішили нас провести до дому, а то ще собаки по дорозі з'їдять. Першу супроводили до дверей Дашку, а потім і мене. Звичайно хлопці всю дорогу нили чого я так далеко живу, та я відповідала що самі захотіли мене провести. Тож вибору в них небуло, ну а на таксі б ми не поїхали бо я з Дашой забула всі гроші ще в клубі. А хлопці поки бігли. Через немаленький проміжок часу ми дійшли і до мого житла. Попрощавшись з усіма, я направилась до дверей. Та почула ще одну цікаву фразу:

— Мої ноженьки, от скажи хто нас за язик тянув. Ми ж зовсім на другому кінці міста живемо. - здається Бодя.

— Боооо, як мала дєвка ревеш. Ніжоньки твої не сдохнуть, дорплентаєм якось.

Від їхньо розмови мені хотілось, ну я короч і не знаю що. І сміяться і плакать. Чи не то і не то. Сма не зовсім зрозуміла.

Зайшовши до вітальні я нікого не помітила. Напевне вже сплять. Ну я і пішла до себе. Вмившись я відразу виключилась, і провалилась в глубокий сон.

Прокинулась, пішла в ванну кімнату, прийшла до шафи, вибрала новий наряд. Нічого цікавого. Я спустилась на низ, де мене вже чекав сніданок, і готувала його моя любима тітонька. За такий короткий час я її так сильно полюбила, аж самій дивно. Вона приготувала млинчики з варенням. Та я люб'язно відмовилась і пішла до школи. Я звичайно любитель поїсти зранку, та мені хотілось чогось іншого. Зайшовшт по дорозі до школи в магазин я купила собі сік та йогурт, який я обожнюю. Ще залишалось багато часу, тож я пішла в парк і сіла на скамейку ласувати своєю їжею. Наївшись я вже хотіла піти в школу та вирішила побродити по парку, так як ще пів години до початку.

Ось я йду нікого не чіпаю, як в мене хтось врізається, якийсь юнак. І збиває мене з ніг.

— Вибач, ти ціла. З тобою все гаразд?

— Не хвилюйсь, зі мною все добре.

— Ооо, а це рптом не ти з подругою вчора в клубі були. Ти ще врізала одному хлопцю?

Мене це запитання здивувало, бо цього хлопця я вчора не бачила. Йому на вигляд було років 20. І з доволі красивою зовнішністю.

— Так я. А ти хто.

—  Я знайомий того недоумка. Рад познайомитись, Саша.

Він з такою посмішкою це говорив, аж дивно.

— Мене Елісон, можна Еліс.

— Сашо, ну й де ти лазиш. Знаєш як я довго тебе шукав.

— Ооо, Тім, диви кого я зустрів.

І тут я зустрілась з поглядом мого братика. Не думала його зустріти.
 

   Наступна глава вже завтра😘