Глава 7

—  Це ви до мене?

— А ти тут ще когось бачиш?

— Та ні думала прокатить.

— Не надійсь. Так куди ідеш сама в темном провулку?

— Ну я збиралась до дому.

— Збиралась? Це добре що вже ні. Можем чимось іншим зайнятись.

— А якщо я не погоджусь?

— Ну краще до цього не доходити, а то пожалкуєш.

—  А чому я пожалкую?

Далі він не став говорити, та підходив до мене. За час розмови його напарник кудись пішов. Тож ми були вдвох.

Я відходила назад, хоча могла б і стояти, та для гри, не жалко. Ось я вже прижата до стінки, і він ставить руки по обидві сторони щоб я не пішла. А що мені, я вилупилась на нього.

— Тікі спробуй.

— Спробую. - з ухмилкою відповідає він. І почина приближатись лицем, а точніше губами.

— Ей, тобі що баба не дає що ти до дівок вже на вулиці пристаєш? - промовила я.

Та він не зупинився, в його очах промилькнула капля гніву. Значить правильно рухаємось.

— Мовчання, знак згадо. - я почала наіграно сміятись, і він відхиливсь від мене. Нарешті, аж тошно біля нього - Цеж нада, і правда, такому мачо та не дають. Сам то як? Тримаєшся?

— Заткнись! - і тут мені ппідліта в щоку його рука. Ні ну я звичайно все розумію, но не настількі ж. І як можна було вдарити дівчину, та ще й мене. Ну все тобі не жить.

— А ти не охеріло. Нахєр мене лупить?

— Ти з характером, я таких люблю.

— Боже, ні ну я розумію дівки не дають, і ти злишся, та мене то навіщо.

— Кому це не дають, мені , хах.

— А ти що бачиш шо я нуждаюсь в твоїх потрібностях. - сказала я, показуючи на вершок його штанів.

— Ти ще захочеш, потрібен час, а потім сама проситимеш.

— Та я б краще вжеб за гроші собі когось найняла, чим з тобою. - і тут знову моя щока починає пекти, та на цей раз сильніше. Я навіть впала. Я підіймаю очі і хочу йому сказати, та мене перебивають.

— Відійди по хорошому.

— Оооо, іди куди йшов, в мене тут розбірки з моєю дівчиною. Заважаєш.

—  Ну я попередив.

Ну поки мій рятувальник (хоча якщоб я захотіла б то і сама врізала) надирав тому зад, я встала.

— Ти як, він тобі нічого не зробив. - я підняла очі на співрозмовника і побачила вродливого хлопця, я навіть описувати не буду. ІДЕАЛ.

— Нормально, і ні нічого.

— Це чудово, мене Тіма. - з посмішкою відповів той.

— Елісон, рада знайомству. Навіть не знаю як тобі вітдячити, хібашо на чашку чая? - з посмішкою говорила я.

— Невідмовлюсь.

— Сподіваюсь ти не дуже спішиш, бо йти далеченько. Хоча можем взять таксі.

— Давай пройдемсь, познайомимось краще.

— Ну тоді нам туди.

Поки ми дійшли до дому дізнались багато чого цікавого один про одного. Наприклад він навчається неподалік, та вже не в школі а університеті.

З ним час пролетів непомітно, ми посиділи в мене в дома, і нас навіть не бентежило що зараз ніч, і ми находимось самі в будинку. На прощання ми обмінялись контактами, і я пішла спати, як не як, а прогулянки по всьому місту вимотують, та й сам час то був 3:40. Тож я пішла спати.

З ранку я чуток заспала і тому похапцем зібравшись, і натянув на себе пристрибуючи на одній нозі джинсову юбку , та футболку з дліними рукавами ніжно-рожевого кольору я побігла до школи.

Забігши в клас я сіла на своє місце, і відразу ж продзвенів дзвінок. До класу зайшов наш класний, і що він тут забув, а за ним і якийсь хлопець.

— Клас, в нас новий учень Богдан Кепіч, надіюсь ви подружетесь. Богдане, сідай на вільне місце.  - сказавши це, вчитель покинув клас.

Поки всі бурно обговорювали появу нового учня, я лупилась на нього. Не може бути. В мене гляки, чи переді мною справді...