Глава 22

Того ж вечора, після того як я прочитала той лист, одразу ж подзвонила до Романа: 
- Алло.. Ром, ти можеш приїхати до мене?
- Вже сідаю у машину... В тебе щось трапилось?
- Розповім коли приїдеш... Люблю тебе:)
- І я тебе, Аню, буду через 15 хв...
Я чекала Романа на кухні, повідомивши мамі, що їду до того чоловіка у лікарню, попросивши, щоб вона не їхала зі мною... Моя фея все зрозуміла, тому навіть не наважувалася мене зупиняти... Через 15 хв, хлопець стояв на порозі нашої квартири, я обняла його, подякувавши за те, що він так швидко приїхав... Ми сиділи у машині і зрештою він запитав у мене:
- То що трапилося? Батько якось винен?
- Майже... Він потрапив в ДТП, він у важкому стані... Його дитина та дружина загинули на місці... І зараз я хочу поїхати до нього... Я все ж таки наважилась прочитати той лист..
- Ти це про той папірець, який завжди тримала у руках? То він від твого батька?
- Так... Саме завдяки цьому, я багато чого зрозуміла.... Знаєш, він навіть писав, що кохання не вічне, але я цьому не вірю...
Після моїх слів, хлопець подивився мені в очі та ніжно поцілував, а потім прошепотів на вушко: 
- Наше вічне...
На моєму обличчі засяяла посмішка... І ми вирушили до лікарні.. Я дуже хвилювалася. Хоч би зробила правильний вибір та не пошкодувала про це ... Роман помітив мою тривожність, тому підбадьорив словами : "Все буде добре... Я з тобою.." Він часто це говорить мені, коли я хвилююся або за щось переживаю, і кожного разу мені стає набагато легше:) Через кілька хвилин ми були у лікарні... Знайшовши головного лікаря, я наважилася запитати:
- Зовсім недавно, у вашу лікарню привези чоловіка середнього віку Косача Євгена Володимировича... Ви можете сказати, що з ним зараз?
- Наразі нічого сказати не можу, але його стан  стабільний... А ким ви йому будете, дівчино?
- Я...я...його донька... Я можу зайти до нього? - ледве змогла це вимовити...
- Гадаю,що так...але не надовго...
Ми побігли до його палати... Я попросила Романа зачекати мене в коридорі, той звичайно все зрозумів та погодився зачекати .. На знак своєї вдячності, я поцілувала хлопця у щоку та зайшла до палати... Моє хвилювання просто не мало меж, навіть руки пітніли... Було важко, дуже важко... Євген Володимирович лежав непритомним.. Я підійшла до його ліжка, але нічого не могла сказати, ніби в мене відібрали мову .. Та коли покотилася сльоза я промовила:
- Я наважилась прочитати ваш лист.. Зізнаюсь, це було ще й те випробування... Від деяких ваших слів, я ще більше думала, що ненавиджу вас. Проте ви багато чого змогли мені пояснити... Всі ці 12 років я мучила себе різними питаннями і тільки тепер знайшла на них відповідь... Можливо якби тоді, ви дали цей лист 7ми річній дівчинці, то все було б набагато простіше... Хоча дещо б я навіть не зрозуміла так як тепер.. Все ж таки, мені вже 16:)  Але в дечому ви все таки помиляєтесь, кохання вічне, якщо воно справжнє.... Знаю, ви чуєте кожне моє слово... Гадаю тепер, я зможу вас пробачити... Тому благаю, відкрийте очі...тату...
Не можу повірити, що нарешті назвала його батьком... Очі покривалися слізьми, і я помітила що батько прокинувся:) Він поглянув на мене і на його обличчі з'явилася легенька посмішка...  Попри всю свою слабкість він взяв мене за руку та тихо промовив:
- Вибач доню... Я так тебе люблю...
- І я вас тату:) 
Попрощавшись із батьком, я вийшла із його палати... В коридорі на мене чекав Роман, проте на моєму обличчі ще досі були сльози... Хлопець міцно обняв мене, після чого я сказала:
- Я змогла пробачити його.. Думала, що буду ненавидіти його все своє життя, але я пробачила... Це було так важко...
- Хай там що, я буду поруч... Ань, я завжди буду на твоєму боці...
Ми поїхали додому... Я мала розповісти мамі про сьогоднішню ситуацію, думаю що вона зрадіє... Я з Романом стояли біля мого під'їзду та прощалися...
- Так не хочу відпускати тебе - тихо промовив хлопець
У відповідь на що я потягнулася до поцілунку... Та почула:
- Добраніч... Солодких снів принцесо:) 
-І тобі:) Добраніч...Прийду до тебе в снах...
- Чекатиму - посміхаючись відповів Роман, поволі відпускаючи мою руку... 
Мама як і завжди чекала на мене. Добре що хоч вже заспокоїлася, а головне не плаче... Проте видно що її настрій не найкращий... Побачивши мене, вона хотіла щось сказати, проте я випередила її:
- Мам, я змогла пробачити його...
- Аню, ти це зараз про кого? Невже про батька?
- Так, про нього...
- Як? З ним все добре? Отямився?
- Отямився.. Я прочитала його лист, тому і пробачила... Я більше не тримаю зла на батька... Хоча думала, що більше ніколи так його не назву...
- От бачиш, ніколи не кажи ніколи:) Хоча попри все мені дуже шкода його дитину..
- Мені теж... Гадала, що в мене з'явиться братик або сестричка, але видно не судилося... Шкода...
- Анечко, я дуже рада, що ти помирилася із батьком...
- Він теж цьому дуже радий.
- А ти? Донечко, ти не рада?
- Мам, це питання зараз не доречне, я й так багато всього переосмислила, тому не готова на таке відповідати.. Бо я не знаю, чи щаслива я зараз від того примирення.... Я стомилася, піду спати
Мама не зупиняла мене... Але я і справді не знала, чи рада я, чи ні? Насправді все досить складно:(