Глава 21

Ще й досі згадую той момент, той вечір, ту хвилину нашого безтурботного та щасливого життя, а потім знову повертаюся у сіру буденність, яка закінчується після розмови з мамою або зустріччю з Ромою:) Вони єдині люди, які тільки своєю присутністю дарують мені посмішку... Та сьогоднішній день розпочався із сліз сама моєї мами,  вони змусили мене прокинутись на годину раніше ніж зазвичай... Моя фея сиділа у вітальні, та тримаючи у руках телефон гірко плакала... Щойно побачивши мене, зовсім трохи заспокоїлась і одразу ж промовила:
- Твій батько потрапив ДТП.... 
- "Напевно він це заслужив, карма повертається..." - подумала я, проте запитала у мами- І як це сталося? Не здивуюся, якщо п'яним сів за кермо...
- Аню, не кажи дурниць... Він їхав у лікарню разом із своєю Анджелікою, вона мала от от народити... Поліція каже, що в них врізався якийсь автомобіль... З цим вони зараз розбираються...
- От і чудово, хай розбираються! - сказала я, а після паузи наважилась запитати - Вони хоч живі?
- Батько так, але він у важкому стані... А от Анджеліка з дитиною не вижили... Аню, вони мертві...- голос мами був сповнений тривоги та відчаю...
Я стояла мовчки... Так, я ще й досі ненавиділа того чоловіка, гадала, що це все йому по заслузі, що так вирішує його доля... Але почувши про смерть його ще навіть не народженої дитини, моє серце просто розірвалося... Нууу, про Анджеліку казати нічого не буду, адже я також її ненавиджу,але от немовля ж було ні в чому не винне.. Зараз той чоловік лежить у лікарні та бореться за своє життя, навіть не здогадуючись про те, що його маленька дитина померла, не розплющила свої крихітні очі та не зустрілась з мамою чи татом.... Мені було її так шкода... А чи було мені школа того чоловіка? Я не знаю.... У мене всередині вирувала буря емоцій. Знову відчувалась та злість, а ще ніби жалість і крихта якогось відчаю....
- Я буду у своїй кімнаті... Повідомте, якщо будуть якісь зміни...- тихим тоном промовила я...
Мама кивнула головою, з її очей знову покотилася сльоза... Бідолашна, знову переживає за того чоловіка... Я сиділа у своїй кімнаті та витала у своїх думках. Мій погляд зупинився на столі, на якому стояв той лист.. Не знаю, чому саме в той момент, я звернула увагу на той папірець, та ще й потягнулася до нього... Тепер я тримала його у своїх руках, проте ще досі не наважувалася його відкрити... Пройшло багато часу, але я і досі дивилася на той лист з непорушною мімікою на обличчі... Зрештою, дивні відчуття всередині змусили мене його відкрити:
" Люба доню, моя маленька Косач Анна Євгенівна.... Боюсь навіть уявити що ти зараз відчуваєш, адже мене вже немає біля тебе цілих два роки, отже ти вже підросла, стала семирічною принцесою... Знаю, що тобі довелося багато чого пережити через мене, та й не тільки тобі, перед мамою я також багато в чому винен... Ненавиджу себе за всі свої вчинки, та за те, що змусив вас обох проливати сльози з ваших невинних обличчь.. Проте хай там що, нічого вже змінити не можна, що сталося те сталося... Донечко, ти маєш зрозуміти мене, кохання не вічне, але тепер я дуже люблю свою нову дружину... Знаю, що ти мене ненавидиш та й маєш на це повне право... Я не можу пояснити свій вчинок , на той момент він здавався мені правильним. . З твоєю мамою в нас виникало багато конфліктів та суперечностей, та жив я з вами тільки заради тебе... Зустрівши Анджеліку, мою нову дружину, все закрутилося само собою, а твоя мама ставала все нестерпнішою.. Того дня, наша сварка переросла у крики, через злість я майже не вдарив її, тому вирішив піти, щоб зовсім ненароком їй не нашкодити... Мені було важко тебе покидати, ти ж була ще такою маленькою, але через злість я мало про що думав, особливо про наслідки... Я пішов, після чого відчував сильну огиду всередині за свій вчинок, через те, що нічого не пояснив тобі... Саме тому ти почала ненавидіти мене, в цьому я точно впевнений... Мені так хотілось прийти до тебе, обійняти та сказати, що сильну люблю, але ніяк не наважувався це зробити... Можливо боявся того, що ні ти, ні твоя мама не захочете мене бачити, чи взагалі навіть не пустите на поріг квартири... Я і справді цього дуже боявся.. Анечко, я нікчемний та найгірший батько у світі... Ніколи собі цього не пробачу... Навіть не заслуговую на твоє пробачення, моя маленька красуне... Не заслуговую щоб ти знову називала мене батьком.... Та попри все, я дуже хочу заслужити пробачення, та почути з твоїх вуст, як ти називаєш мене татом... Або просто хочу побачити тебе знову... Знай, що я і досі люблю тебе і буду любити попри все, з нетерпінням чекаю на нашу зустріч і сподіваюсь, що вона буде не останньою... " З любов'ю твій батько...
Прочитавши все це, я просто почала плакати.... Дізнатися про всю правду, було ще навіть болючіше ніж казати про те, що той чоловік негідник, покидьок і що я його ненавиджу... Хоча попри все, це дуже допомогло роз'яснити ситуацію... Як і завжди мій мозок казав не вірити цьому всьому, але серце підказувало він писав це щиро... Але от я не знала кому вірити, і чи взагалі потрібно у щось вірити... Було нестерпно боляче та важко... Мені треба було прийняти важливе рішення для себе, яке мало повністю змінити моє життя... А головне, вчинити правильно, щоб потім так само , як той чоловік не шкодувати за свої вчинки:(