Глава 18

(Роман Петренко): Приїхавши до школи, я помітив, що Ані немає... Вона не бере трубку та не відповідає на мої повідомлення... Спочатку я просто думав, що вона запізнюється, проте щось підказувало мені, що з нею щось сталося? Я не знав що? Але без вагань сів назад у машину та поїхав до її будинку... Хвилювався я не нажарт. З нею точно щось сталося.. Проте я хотів вірити, що це не так... Натиснувши на газ, за кілька хвилин я був біля її під'їзду... І одразу ж помітив її.... Що це вона тримає у руках? Невже знову плаче? Невже зустрілась із батьком? Я буквально біг до неї та коли наблизився, то помітив, що вона виглядає дуже слабкою, навіть поблідла... І тільки но я хотів, щось сказати їй, як вона знепритомніла на моїх руках... "Аню, Аню, що з тобою?" - повторював я багато разів, поки викликав швидку... Проводив рукою по її змарнілому обличчю і просив, щоб з нею все було добре ... Швидка приїхала, забравши із собою мою Аню... Звичайно, я ж одразу ж поїхав за ними... Не покину її ні на мить... Дорогою я подзвонив до Ілони Максимівної, повідомивши про всю ситуацію.... Її голос виглядав збентеженим... Та це й не дивно, рідну доньку зараз везуть у лікарню.... Вже через кілька хвилин, я був вже там... Та й не тільки я, мама Ані також приїхала, разом, як я розумію,з її батьком... Щось мені підказує, що в цьому винен саме він... Але я не буду у це втручатися, поки що... З палати з моєї дівчини вийшов головний лікар.... Ілона Максимівна одразу ж кинулась до нього із словами:
- Лікарю, що з нею? З моєю донечкою все добре??
- Так заспокойтеся- спокійно промовив лікар та додав- З вашою донькою все добре, вона просто перехвилювалася... Точніше це ознаки стресу, тому їй потрібно менше хвилюватися...
Почувши слова лікаря Ілона Максимівна кинулася до свого колишнього чоловіка з криками та б'ючи його кулаками в груди:
- Це все ти винен... Якби ти не з'явився, Аня б не переживала... Ти розумієш? Все це через тебе? Чуєш?
Та той чоловік стояв мовчки, час від часу споглядаючи на мене.... Поки вони вияснювали хто з них винен, з дозволу лікаря, я пішов до палати Ані.. Вона опритомніла, проте ще трохи була блідою та дивилася в одну точку... В її руках був досі той папірець... Що ж в ньому таке? Я підійшов до неї, поцілував її руку та просто дивився в її очі... Вже встиг скучити, за цими глибокими очками, які світилися невідомістю та слізьми...
     Нарешті я опритомніла... Все через стрес... Ну звичайно, як може бути інакше? З їхніми новинами та вчинками, можна просто збожеволіти.. Коли до палати зайшов Роман, на моїй душі стало набагато легше... Він навіть не уявляє собі, яка я була рада побачити саме його:)  Та я і далі продовжувала дивитися в одну точку, тримаючи у руці той лист, який ще досі не встигла прочитати та водночас відчуваючи,як мій опонент дивиться на мене, час від часу цілуючи мою руку...
- Я такий радий, що з тобою все добре... Аню, я так боявся за тебе...
- Ром, зі мною все добре... Але я теж дуже рада побачити тебе...
- Аню, що тоді сталося? Це якось пов'язане з твоїм батьком...? 
- Так..- малослівно відповіла я, та відчула як мої очі наповнились слізьми, ненависть ще нікуди не зникла...
Та в той момент, рука хлопця доторкнулася до мого обличчя, та витерла мої сльози із словами:
- Не треба... Аню, я так тебе люблю....
У відповідь я просто посміхнулася... Мені знову було дуже важко... Проте Роман не відходив від мене, тримаючи досі за руку, час від часу повторюючи одні й ті самі слова: "Люблю тебе.. Ти моя музика..." Можливо слова були  банальними, але для мене дуже важливим проявом щирості та закоханості... Через деякий час, до моєї палати увійшла заплакана мама, а за нею....причина моєї болі... Роман хотів залишити нас на одинці, та я зупинила його прошепотівши:
- Будь ласка, будь біля мене...
З посмішкою на обличчі він залишився зі мною... Мама підбігла до мого ліжка, поцілувала у щоку та крізь сльози сказала:
- Анечко, донечко, пробач мені... Це я у всьому винна... Я так боялася за тебе...
- Мам, не плачте, все ж добре...
Мама посміхнулася, але плакати не переставала... Мені було її шкода, але вдіяти я нічого не могла. Що сталося, те сталося! І тут почувся той огидний для мене голос:
- Ні, Ілоно... Винен тут тільки я... Анечко, ти зможеш мені колись пробачити?
- Ні - дуже тихо відповіла я, витираючи свою сльозу...
Хтось знову зжимає мене всередині, серце б'ється з навіженою швидкістю.. Мені боляче, я знову відчуваю ту слабкість... Мені погано... Останнє, що я встигаю промовити:
- Ром, поклич лікаря... 
Хлопець швидко вибіг з моєї палати, а повернувся вже із лікарем... Перевіряючи мене, сказав до медсестри:
- Так, постороннім покинути палату... Ніночко, вколіть пацієнтці заспокійливе..
Поки мені кололи ті ліки, Роман ще раз поцілував мою руку та прошепотів мені на вухо:
- Я завжди буду біля тебе...