Глава 17

Виконавши всю свою рутину, я одягнула шкільну форму та як і завжди, спустилася на кухню... Та якби я знала, що там на мене чекає, то б вилізла через вікно... В той момент, мені хотілося розвернутися та повернутись до своєї кімнати... Серце зжимало, а душа кричала від болі... На кухні на мене чекала не тільки мама, а й той чоловік, який би мав бути моїй батьком... Словами не можу описати, що саме я тоді відчувала... Біль, злість, ненависть, крик, сльози та пустота в середині... Я відчувала, як щось всередині міцно зжимає мене та не дає нормально дихати... Я багато разів прокручувала ту ситуацію, якщо часом зустрінусь із тим чоловіком... Багато думала про те, як кричатиму на нього, виговорю все, що накопичилося за всі ці 12 років, а потім просто грюкну дверима перед ними та зникну з його поля зору на завжди, так само як він зробив це кілька років тому.... Та я надіялась, що той момент ніколи не настане, проте моя доля вирішила зовсім інакше... Зараз я стою лице в лице з причиною своєї ненависті та нестерпної болі, але я просто стою мовчки, ніби хтось відібрав від мене мову ... Стою та дивлюсь у його, такі схожі на мої, очі... Та просто намагаюсь знайти відповідь на банальне питання, чому? Але поки що нічого не можу знайти... Стою на місці, нерухомо і просто чекаю на те, що ж буде далі...
- Донечко, яка ж ти в мене доросла.. Я так сумував за тобою всі ці роки, та ніяк не наважувався прийти до тебе...
- Та невже? Що ж тепер змінилося? Невже вас совість замучила?
- Анечко, чому ж так... Я просто боявся, що ти не захочеш мене бачити..
- А тепер ви думаєте, що я хочу вас бачити? Після того, як ви спричинили моїй мамі біль, після того як залишили маленьку п'ятирічну дівчину без батька, після цього всього ви думаєте, що я захочу вас бачити?????
- Так, я вчинив погано... Проте зрозумів це тільки тепер...
- Вибачте, але прийшли ви занадто пізно, та й даремно витратили свій дорогоцінний час, можете повертатись до своєї любої дружиноньки...
- Донечко, я ж хочу помиритися з тобою, хочу повернути тебе...
- Не смійте так звертатися до мене... Я не ваша донька і ніколи нею не буду...
- Аню, що ти таке кажеш? - тривожно запитала мама...
- Правду, тільки правду....Ви для мене не батько... Я не хочу вас більше бачити, я ненавиджу вас....- крізь сльози промовила я...
Я так мріяла сказати це йому в очі, але чому тоді зараз мені так важко? Серце розривається від кожного слова та від кожного його погляду... Я всім серцем ненавиджу цю людину, проте я навіть не уявляла, наскільки боляче буде про це говорити дивлячись йому в його брехливі та наповнені жалем? Очі...
- Анечко, я все розумію... Я вчинив як останній покидьок, покинувши вас із мамою... Та й не обіцяю те, що зможу повернутися до вас, адже моя дружина Анджеліка зараз вагітна, тому це не можливо... Я просто хотів помиритися з тобою, адже ти також моя донька, ти частинка мене...
Про що це він? Вагітна? І він про це спокійно говорить при мені та жінці, яку колись так кохав, або тільки прикидався? 
- Я частинка своєї мами.... Все що мене з вами поєднує, це тільки прізвище, але я сподіваюся, що це не надовго... Та й з чого ви взяли, що я захочу, щоб ви повернулися до нас, після цього всього? Ви жартуєте, правда? Ви ж знаєте, що цього ніколи не буде... А зараз пробачте, я через вас, спізнююсь до школи...
Я вже була біля дверей та збиралася виходити... Та той чоловік зупинив мене, дав у руки якийсь папірець та промовив:
- Цей лист, я написав 10 років тому, для своєї семирічної донечки... Хотів все тобі пояснити, але боявся навіть прийти... Якщо захочеш то прочитаєш його, а якщо ні, то просто викинь...
Я ще раз поглянула в ці знайомі чоловічі очі, а потім зникла за дверима квартири... У руках стискала цей лист... В середині горіло безмежне бажання порвати цей листочок на дрібні шматочки, спалити, а попіл розвіяти в повітрі... Але моє дурне серце підказувало зовсім інше, я мала залишити його та прочитати... Але точно не зараз... Не в такий момент... Я стояла біля свого під'їзду намагаючись хоч трошки заспокоїтися та витерти сльози із свого обличчя.. В думках витали всі ці слова, а перед очима спливав його образ, такий знайомий та водночас такий чужий та ненависний для мене... Заспокоїтись я ніяк не могла, мої руки тремтіли тримаючи той лист ... Серце билось як скажене, від несамовитої болі.. Голова тріщала від думок, спогадів, пережитих та почутих слів.. Відчуття були не найкращими, всередині все горіло великим та пекучим полум'ям, яке буквально виїдало мене... Всі ці не розгадані питання не давали мені спокою.... Я й сама не розуміла, чому мені так зараз важко? Я так довго готувалась до цієї зустрічі, а тепер згораю від болі та ненависті до тієї людини... Мені було так погано морально, що я відчувала, що ледве тримаюся на своїх ногах... Перед очима все спливало.... Що це зі мною???