Глава 14

Буденний ранок почався як і зазвичай... Я одягнула свою шкільну форму, зробила легенький макіяж та заплела волосся у хвостик. Потім спустилася на кухню до мами... Після того як вона пройшла повний курс лікування, то могла з легкістю повернутися на роботу... Але я завжди її попереджаю, щоб вона менше хвилювалася та не переживала за всілякі дурниці... Крізь свої роздуми, я почула її голос:
- Як там твій Роман? Ви ще ж з ним разом, правда?
- Ага - з повним ротом сказала я, після чого додала - Він навіть поміж всіх своїх друзів вибрав мене... Хоча я і запевняла його, що не хочу між ними ставати, але він сказав, що йому більше нікого не треба, головне, щоб я була поруч...
- Донечко, здається, він в тебе по вуха закохався... Не кожен хлопець вибере дівчину, яку любить, поміж всіх своїх друзів... - а після короткої паузи, промовила - Колись твій батько також був таким романтиком.
Почувши це слово, я майже не вдавилася.. Щось ніби штрикнуло мене у спину...
-Він не мій батько, і ніколи ним не був і не буде... І взагалі, навіщо ви за нього згадали?
- Анечко, я не хотіла тебе напружувати, але зовсім недавно я бачилась із ним..
- Ви що??? Мамо, ви зараз серйозно? - здивовано запитала я...
- Так... Він про тебе питав...
- І що йому вже треба?
- Кажу ж, він хотів дізнатися як у тебе справи?
- Та ви що... За цілих 12 років, що ми прожили без його допомоги, підтримки і взагалі без нього... Його зацікавили мої справи? Я все ж таки надіялась, що ви просто жартуєте... Мені огидно навіть вживати слово "батько" 
- Але донечко, мені здалося, що він і справді говорив це щиро...
- Мамо, що з вами? Отямтеся, благаю.. Зніміть уже нарешті ці розові окуляри... Чи ви вже забули про зраду, про те, що він кинув вас з п'ятирічною дівчиною на руках... І за стільки років в нього проявилась щирість? Ви хоч самі чуєте, що кажете???
- Так, знаю... Але він дуже хотів зустрітися з тобою, казав що скучив...
- Оооо, скучив? Та не вже... Ніякої зустрічі не буде... Може забути про це... Я не бажаю його бачити, ні тепер, ні в майбутньому.... Тему закрито, і до неї я більше повертатись не збираюся!
З цими словами я взяла свою сумку і буквально вилетіла із квартири... В той момент, мені здавалося, що я ненавиджу геть усіх... А насамперед ту людину, яку колись ще називала батьком... На що вони розраховували, що я кинусь йому в обійми , знову почну називати татом, а головне все пробачу? Ааа, мама? Я не розумію, що це з нею? Після того, що вона пережила, готова йому все пробачити? Як вона змогла взагалі із ним розмовляти? Звичайно я чула, про сліпе кохання, але я не думала, що воно аж настільки сліпе.... Та й гадала, що мама вже давно розлюбила його, та й ми більше ніколи із ним не зустрінемось... Я взагалі не розумію, що зараз відбувається... Почуваюсь кепсько і роздратовано... Та щойно я опинилась на вулиці, то побачила знайомий автомобіль... Так це був Роман:) 
(Роман Петренко): Так хотілось побачити Аню перед уроками, що я вирішив приїхати за нею... Звичайно, я дуже зрадів коли побачив її, проте виглядала вона розлюченою, і стоп.. що?? Невже вона плаче? Який придурок, вже встиг образити її.? Якщо дізнаюся, поламаю йому руки.. Не дозволю, щоб вона плакала, та ще й на моїх очах... Та щойно вона побачила мене, то одразу витерла свої сльози, але злість приховати не змогла... Я посадив її до себе в машину, намагаючись хоч якось дізнатися, що сталося? І я добився свого, вона довірилася мені і розповіла геть усе.. Про що я б ніколи не здогадався... У її словах було стільки злості, ненависті та образи, що мені стало шкода, мою маленьку принцесу... Стільки всього вона пережила..Ще жодна дівчина, не довіряла мені настільки, щоб розповісти про свої сімейні проблеми... Після всього, вона почала плакати.. В такий момент я зрозумів, що слова "Все буде добре..."занадто банальні, і можуть тільки погіршити ситуацію... Тому я просто обняв її і дозволив поплакати... А коли вона трохи заспокоїлась, я витер сльози з її обличчя та прошепотів на вушко: "Я завжди буду з тобою..." У неї засяяла посмішка, і я потягнувся до поцілунку... Після чого, ми зрештою поїхали до школи...
Роман собі навіть не уявляє, наскільки мені були важливі його обійми.. Звичайно, моя ненависть та злість, нікуди не поділися... Але завдяки йому, я змогла трохи охолонути:) Та після цілого дня у школі, коли ми їхали додому, до мене подзвонила мама:
- Анечко, тільки сприйми зараз все нормально...
- Мамо, це ви про що?
- Зараз у нас вдома, на тебе чекає батько, хоче нарешті зустрітися з тобою...
- Що??? Він вдома??? Ви дозволили йому увійти? З вами точно все добре?
- Звичайно ж, батько з тобою хоче зустрітися...
- Цього не буде, на мене можете сьогодні не чекати....
Я кинула слухавку не дочекавшись маминої відповіді... Я взагалі не розумію, що з нею сталося? Хто її підмінив? А головне, чому це відбувається саме зі мною? Навіщо та людина, яку я колись називала батьком, хоче зустрітися зі мною? Невже згадав що у нього є донька? Невже згадав за свої батьківські обов'язки? Занадто пізно! Де він був, коли маленька п'ятирічна дівчина ховалась у себе в кімнаті та плакала у подушку, через те, що він спричинив мамі біль? Де тоді він був? Звичайно ж, розважався у чиїхось обіймах... Тоді він навіть не згадував про моє існування, що змінилося тепер? Та ще й мама:( Чому вона знову сліпо вірить йому? Чому? Для чого? Я сиділа у машині, та подумки задавала собі всі питання... Проте відповідь на них знайти не могла:(