Глава 11

На перший подив для мене, я прокинулась не вдома... Але тільки-но розплющивши очі, я почала згадувати вчорашні події... І якщо чесно, то деякі із них дуже мене засмутили.. Ну а деякі, навіть змусили мене посміхнутися... Потягнувшись, позіхнула і побачила Романа... Бідолашний, цілу ніч спав на тому кріслі... Так точно йому не було зручно... І все це моя вина:( Але виглядав він задоволеним, уві сні посміхався... Це виглядало так мило, що я знову трохи почервоніла... Але не надовго, бо одразу ж згадала за маму, її операцію та те, що саме зараз, вона точно чекає на мене... Тому тихенько взявши свою сумку я вийшла з будинку Петренків і викликала таксі... Зараз ви зможете мене осудити, адже я могла розбудити Романа та попросити його відвезти мене до лікарні.. З економила б і гроші, і час... Але я цього не хотіла... Адже й без того завдала йому багато проблем.. Він навіть нормально спати не міг через мене... Тому подумки з ним попрощавшись я поїхала до лікарні... На місці, одразу ж зустрілась із головним лікарем та запитала , чи з мамою все добре?
- Не хвилюйтеся Анно, з Ілоною Максимівною все добре... Операція пройшла успішно. Саме завдяки тому, що вчасно змогли дістати гроші, ми дістали  все необхідне і операція пройшла без зайвих пригод... Зараз вона відпочиває у своїй палаті, але ви можете її провідати, та тільки не довго.
- Дякую вам лікарю, дуже дякую!
На моєму обличчі засяяла посмішка, а душу охопило велике полегшення... Буквально на крилах, я полетіла до маминої палати... Вона лежала на ліжку і перекинувши погляд на мене, злегка посміхнулася... Я підбігла до неї, взяла її руку та стиснула у своїх... З моїх очей покитилися сльози і я запитала:
- Маммо...- мій голос тремтів - Чому ви нічого мені не казали??
- Донечко, я не хотіла тебе напружувати... Пробач...- витираючи мої сльози, відповіла мама
- Але ... Все ж могло закінчитися набагато гірше.... Більше нічого не приховуйте від мене, благаю вас...
- Анечко, все ж добре:) Але обіцяю, більше нічого не приховаю від тебе... Я так тебе люблю...
- І я вас мамо...- крізь сльози мовила я..
Після розмови з мамою я почувала себе набагато краще. Тепер я більше приділятиму їй своєї уваги... Поцілувавши свою фею у щоку, я вийшла з її палати і знову зустрілася із лікарем:
- Косач, через два дні вашу маму випишуть... Проте їй потрібно пройти додатковий курс лікування. Ну гадаю ви розумієте, пігулки, вітаміни та кардіо вправи... Якщо цього всього дотримуватися, то проблеми із серцем можна уникнути...
- Добре, дякую що повідомили..
З цими словами я вийшла з лікарні... На серці було легке хвилювання, хоча все вже було позаду... Принаймні найгірше точно... Я хотіла викликати собі таксі, але в той момент буквально біля моїх ніг зупинився, вже такий знайомий автомобіль.. З нього вийшов Роман, і виглядав він дещо збентеженим...
- Аню чому ти пішла нічого не сказавши? З мамою все ж добре?
- Завдяки тобі, так.. Дякую:) І я просто не хотіла тебе будити. Ти так мило спав...- ехх, знову зніяковіла після своїх слів:)
І відчула як руки хлопця торкнулись до моєї талії та наблизили до себе...
- Я ж міг тебе відвезти...
- Так, але я не хотіла знову тебе турбувати... Ти й так мав багато проблем зі мною...
- Більше не роби так.. Не зникай, бо я збожеволію:) 
У відповідь я просто посміхнулася, і одразу ж відчула його ніжний поцілунок... І я знову горю, щоки червоніють кожного разу, коли він навіть просто доторкається до мене:)
(Роман Петренко):  Я казав про це, вже мільйони разів, проте ця дівчина дивовижна.... Попри все що сталося з нею, вона турбувалася і про мене... Дурненька думала, що викликає у мене проблеми:)  Хоча прекрасно розуміє, що моєю найбільшою проблемою буде, якщо я втрачу її... Бо закохався у неї по самі вуха... Вона для мене як ковток свіжого повітря, без якого я просто не уявляю своє життя... Ніхто інший не цікавить мене... А співаючи разом із нею, відчуваю навіть більшу насолоду, ніж у звичайній грі на гітарі...І відпускати її так не хотілося:( 
- Ром, тобі пора вже їхати до школи..- промовила я посміхаючись
- Стоп, а ти хіба не поїдеш зі мною?
- Сьогодні точно ні... Зараз поїду додому, переодягнусь, а потім прихоплю із собою для мами вітаміни та повернусь до неї у лікарню...
- Може давай я залишусь із тобою? 
- Дякую Ром, але не треба...- з цими словами я поцілувала хлопця та щиро посміхнулася...
Хотіла вже йти геть, але він зупинив мене тримаючи за руку...
- Але додому я все ж відвезу тебе, і відмовок не приймаю...
Я кинулася хлопцеві в обійми... Від чого він прошепотів мені "Люблю тебе..." І вперше за той час, навіть не ніяковіючи я відповіла йому: "І я тебе" 
Від чого у нас обох піднявся настрій... Здається такі банальні та прості слова, які колись викликали у мене тільки огиду, проте тепер так потрібні нас обом:)