Глава 7

Не знаю чому, але мені і справді хотілось потрапити на той концерт. Скажете, нічого особливого? Адже там буде звичайна шкільна група, ніяких відомих співаків чи рок-музикантів... Ще й якщо пісня буде суцільним провалом, то похід на той концерт буде даремною тратою часу... Але ці його слова: "Музика, це моє життя" сильно запали мені в душу... Адже так вважала тільки я, а тепер виявляється, що не я одна така... І це мене дуже тішило:) Хоча кого я обманюю, я не просто хотіла побачити його на сцені, а почути його голос... Було і справді цікаво, наскільки класна його пісня?! Не знаю чому, але цей Петренко, зовсім  трошки, подобається мені:) Хоча гадаю це не надовго... І ця короткотривала симпатія, яка зовсім скоро розвіється... В цей день мені хотілось виглядати ідеально... Звичайно, інший одяг я вдягнути не могла, адже без форми приходити в школу, було заборонено, але от над макіяжем та зачіскою можна було попрацювати. Недарма я прокинулась 6 ранку... Не буду я ж на дарма витрачати свій дорогоцінний час:) Для початку взялась за макіяж.. Підфарбовані вії, брови, легенькі рум'яна, та невеликі проте ідеальні стрілки на очах, були поки що фаворитом серед мого макіяжу... Поскладавши всю свою косметику, я просто дивилась у дзеркало, думаючи над тим, що б зробити із своїм волоссям.?! Після довгих роздумів, я накрутила свої довгі локони та одну сторону підчепила заколкою у вигляді ноти... Ну в такому вигляді, мене точно допустять до концерту:) Закінчивши весь свій образ, я спустилась на кухню, де на мене вже чекала мама:
- Доню, ти на побачення зібралась?
- Мам, ви серйозно? У шкільній формі?
- Ну різне буває... Можливо хлопець з'явився, а ти мені навіть не розповідаєш?
- Якщо він з'явиться, то ви обов'язково про це дізнаєтеся перші, а поки що мушу розчарувати вас, хлопця немає:) 
- Ну тоді, що за свято?
- Пам'ятаєш, я частенько розповідала тобі про Романа Петренка, мого нового нахабного однокласника. Виявляється, що він так само як і я любить музику, та ще й має свою власну музичну групу. Сьогодні вони влаштовують у школі концерт і він особисто запросив мене на нього...
Не знаю чому, але на такій ноті, я зніяковіла... Але знову постає питання, чому? Для чого? Навіщо? Яка причина? Я цього не розуміла, навіть посмішка просто так з'явилася... Після такого і мама посміхнулася та промовила:
- Ну що ж, гарного дня донечко, я побігла на роботу...
У відповідь я просто обняла її і сама також побігла до школи... Після кількох уроків, нас покликали до актової зали, де зібралась вже майже вся школа. На сцені стояло музичне приладдя: мікрофон, дві гітари та барабани... Через кілька хвилин загасло світло, і тільки деякі ліхтарі освічували сцену, на якій з'явилися хлопці. Роман стояв з гітарою біля мікрофону, а двоє інших хлопців, а саме Влад та Ден на іншій гітарі та барабанах.... Залунала музика, і я нарешті почула його голос... Бліннн, він і справді такий класний... У їхній пісні йшлось про любов до сцени та музики, про кайф коли тримаєш у руках гітару і щось тому подібне.... Я дивилася на нього і розуміла, що він і справді мені подобається:) Не знаю як це пояснити, але крізь весь натовп його погляд відшукав саме мене... А можливо і не шукав, і наші очі зустрілись випадково... Проте наш зоровий контакт був дуже довгим і чимось переповнений. Але я не знаю чим?! Я просто дивилась і з кожним разом все більше ніяковіла від його проникливості... Пісня закінчилась і зала вибухнула гучними аплодисментами... Проте хлопець і далі дивився на мене, ніби чекав моєї реакції... Звичайно я також почала аплодувати та посміхатися... Та ця посмішка швидко зникла, коли на сцену вибігла Аліса та поцілувала Рому.. Я на хотіла бачити ту "прекрасну" сцену, тому не озираючись покинула аудиторію... Додому я не пішла, для чогось залишилась у коридорі, ніби на щось чекала. Але от на що? На що я сподівалася? Через деякий час із зали вийшов Петренко, і побачивши мене, одразу ж підійшов та сказав:
- Чому ти так швидко втекла?
- Просто стало якось погано...- вміло збрехала я і додала - Та й в тебе там і так було багато фанаток, тому... самотньо тобі точно не мало бути...
- Хммм, знаєш кайф я відчуваю тільки на сцені, а коли виходжу з неї, то настрій погіршується саме завдяки тим фанаткам...
- Але попри все, ти дуже класно співаєш... І пісня дуже класна, ти сам придумав?
- Так, тобі і справді сподобалось?
- Звичайно, я дуже люблю музику, тому майже кожна пісня мені подобається... Але ця увійшла до списку моїх улюблених:) Та й ти дуже гарно заспівав її...
Після сказаних мною слів, хлопець доторкнувся до мого обличчя і не можу повірити, що я так спокійно це кажу, але він поцілував мене...Я сильно зніяковіла... І одразу ж запитала у нього:
- А як же ж Аліса? Вона ж твоя дівчина....
- Більше ні...
- А як же той поцілунок на сцені?
- Та ця Аліса вигадає все що завгодно, щоб показатись перед однокласниками.... Я просто зрозумів, що нічого не відчуваю до неї, і ніколи не відчував. Те що ми зустрічалися з нею, було звичайною формальністю...
- Але навіщо ти розповідаєш мені про це? - невпевнено запитала я...
- А ти не здогадуєшся? Ань, ти подобаєшся мені, дуже подобаєшся мені, бо не така як усі...
Мені забракувало слів.. Я не могла повірити своїм вухам.. Я серйозно подобаюсь Петренку? Тому самому Петренку??? Проте моєї відповіді він не дочекався... Вибачившись перед ним я просто втекла. Ну а що я мала робити? Потрібно спочатку самій розібратися в тому, що я відчуваю.. І чи взагалі в мене до нього є якісь почуття?