Глава 6

"Я вірю тобі.." Таке здавалось би банальне та просте слово, але сповнене багатим змістом та значним сенсом...Вірити, це бути впевненим у чомусь на всі 100 %, проте в моєму випадку, це просто відчувати серцем, що людина каже правду... Здається звучить занадто безглуздо?! Можливо так і є... Адже як можна повірити людині без фактів, окремих доказів, без свідків, які б могли це побачити і підтвердити сказане.. Як так просто можна повірити людині, яку добре не знаєш, на слово? У це не тільки важко повірити, а й важко чи взагалі нереально сказати, що таке і справді можливо... Але в моєму випадку можливо все... Я взагалі не знала про що йдеться, не була в курсі всієї справи, але серце підказувало: "Просто вір..." І я вірила, що ж мені ще залишалось робити?
  Одного звичайнісінького дня, я як і завжди збиралася до школи.. Одягнула свою форму, зробила макіяж, навіть був настрій заплести волосся у два колоски... За словами мами, вони мені дуже личили:) А я довіряла маминому смаку та словам... Адже вона ніколи не порадить нічого поганого, та ще й до того ж своїй рідній доньці:)  Поснідавши я взяла свою сумку у руки та попрощавшись із мамою, пішла до школи... Де на мене, ясна річ, чекали пригоди... Йдучи коридорами, я почула крик директора. Вже хтось щось накоїв?! І зараз отримає по заслузі... Та коли я опинилася ближче, то побачила біля Ореста Івановича, звичайно ж, Петренка, куди без нього? Директор виглядав і справді розлюченим:
- Петренко, зізнавайся негайно... Це ти вкрав із мого кабінету ключі від сейфу??!!! Останнього, хто блукав біля дверей мого кабінету був саме ти, так зазняла камера спостереження... Тому доказів у нас достатньо, краще тобі зізнатися по хорошому, юначе... Щоб я даремно не викликав поліцію...
- Оресте Івановичу, клянусь вам, що це зробив не я.. Для чого мені здався той ключ?
- А звідки мені знати вас наркоманів?? Грошей у сейфі багато, для того, щоб накупувути різної гидоти, а потім ходити із задоволеними обличчями...
- То ви хочете сказати, що я наркоман??? І гадаєте, що мені потрібні ваші гроші?? Ви краще за всіх знаєте мою сім'ю, і грошей у мене достатньо, тому вибачайте, це зробив не я... Шукайте іншого винного...
- Отже зізнаватися ти не хочеш Петренко? Добре, буде по поганому, я викликаю поліцію...
Роман стояв у шоці, та й я також... Те, що його помітили камери не означає, що він вкрав ті ключі...Правда ж??? В той момент я і справді розгубилась, адже не знала як мені вчинити. Чи просто непомічено втекти, і робити вигляд ніби я нічого не знаю? Чи все таки вплутатися у цю справу? Вибір був очевидним, я прислухалась до серця, тому привітавшись із директором, сказала:
- Звичайно, ви маєте повне право викликати поліцію, але запевняю вас, Петренко не винен?
- Косач? -одразу не зрозумівши, що відбувається, здивованим тоном промовив Орест Іванович - Що ти тут робиш? І що маєш на увазі?
- Вибачте, просто зовсім ненароком, підслухала вашу розмову... І хотіла переконати вас, що ви точно звинувачуєте не того...
- З чого взялась така впевненість, Анна? Невже знаєш, хто злочинець?
- Така інформація, на жаль мені не відома, але щодо Романа, я зможу довести його правоту...- в мені заграла впевненість. Ого, це на мене не схоже!
- І як ти це зробиш, юна дівчино? - недовірливо запитав директор...
- А дуже просто - посміхнувшись відповіла я і додала - Десь кілька хвилин, до вашої розмови, я бачилась із Петренком, ми довго розмовляли, і всього на кілька хвилин я відлучилась, і почула вашу розмову... Отже, він не винен, бо в час крадіжки, був разом зі мною... Ще докази потрібні?
- Хмммм, гадаю що ні, Петренко все так і було?
- Звичайно, все так як і сказала Аня.- посміхаючись відповів Роман...
- Гаразд, Косач, на відміну від Петренка, я вірю твоїм словам, тільки не підведи мене...
Я махнула головою, і разом з потерпілим пішла геть... Не знаю, звідки взагалі з'явилася ця впевненість, і чому я так вірила тому хлопцю? Не знаю, але чомусь просто вірила і знала, що він каже правду... Коли ми опинились вже далеко від Ореста Івановича, то юнак промовив до мене:
- І чому ти збрехала? Ми ж з тобою не бачились... І звідки така впевненість, що це зробив не я?
- Хммм, а що це зробив ти?
- Ні звичайно...
- От і я про це... Не знаю, як це пояснити, але я вірю тобі Ром... Не думаю, що ти здатен на крадіжку...
З цими словами я хотіла піти геть, та не змогла, адже хлопець спіймав мене за руку і сказав:
- Дякую, що повірила мені... Доречі, завтра моя група влаштовує невеликий концерт у школі, буду радий, якщо ти прийдеш?
- То ти співак? 
- Можна й так сказати... Музика це моє життя...
Щооо? Він зараз серйозно? Музика? Життя? Ааа, у мене просто немає слів. Невже знайшлась людина, яка розділяє моє захоплення музикою... На моєму обличчі одразу ж з'явилась посмішка, тому я відповіла:
- Хоч у чомусь ми з тобою схожі, побачимось завтра... 
Після цих слів я пішла, і нарешті він не зупиняв мене.. Хоча я ще встигла почути: "В чому ми з тобою схожі? " На що з усмішкою одразу ж відповіла: "Скоро дізнаєшся..." От я інтригантка:) І все, більше я не чула нічого, та й зупинятися не хотілось, попереду ще багато уроків...
(Роман) : Блінн, яка ж ця дівчина класна... Але от що вона мала на увазі? Невже теж музику любить? Хоча це мало імовірно, майже всі дівчата однолітки зацікавлені макіяжем чи чимось подібним...Хоча зрештою, вона не така як всі, і це мені в ній подобається:)